По-друге (повертаємося до Лаоцзи), якщо розглядати світ як цілісність, то будь-який збройний конфлікт є виявом дисгармонії, а тому перемогу святкувати можна лише там, де не дійшло до війни.
— Але це вже ідилія, ― кажу на завершення.
Дайта сидить за кухонним столом із низько похиленою головою ― не тому, що надто перейнялася темою поразки ― перебирає гречану крупу, як кожна практична жінка, вона не просто розділяє проблеми чоловіка, а, поки він лежить на символічному тапчані психоаналітика в нагальній потребі виговоритися, продовжує виконувати домашню роботу. Чоловікові часом образливо, що жінка не всім єством звернена до нього, що вона не повністю переймається його клопотами, але реальність така, що, виливши душу, чоловік неодмінно відчуває наглий голод, тому, аби вберегти його від додаткових травм, жінка змушена однією рукою няньчити свого хазяїна, а іншою крутити фарш. Утім, дорікати Дайті за відстороненість було би несправедливо: терпляче перечекавши мій монолог, вона озвалася, щойно я дозволив їй відкрити рот.
— Тобі не пощастило, — мовила, либонь, маючи на увазі мою особисту участь, але одразу ж виправилася: — Твоєму поколінню не пощастило, — напевно, цього разу вона, роззирнувшись ширше, мала на увазі чоловіків, а позаяк і сама належала до мого покоління, виволікши думку на рівень власної причетності, ще раз себе відредагувала: — Нашому поколінню не пощастило. — Далі пішла уторованим шляхом: — Наше становлення відбувалося в несприятливий час, оскільки випало на застій, а війна підстерегла нас на самому злеті…
— Не час — люди, — не погоджуюся.
Чжуан-цзи прорік: «Щастя зовсім не залежить від того, у який час ти живеш. Де є Дао і Де, там перемога і поразка, радість і горе невід’ємні від кругообігу спеки й холоду, вітрів і дощів».
— Коли я говорила про час, то мала на увазі те, що в Афганістані вели війну діти, батьки яких не воювали. Існує, мабуть, якась циклічність…
Я здвигаю плечем. Я знову не згоден, хоча й наполовину але категорично.
— Не знаю, — роблю паузу не для того, щоб зважити слова, все одно в кожного свої мірки, просто звільняю місце для Дайтиного поруху, яким вона зграбно згортає зі стільниці перебрану гречку — перші зерна мелодійно вдаряються об дно каструльки, наче перші струмені молока в дійницю. — Наші батьки зачиналися й родилися в час війни, або ж у повоєнні роки — недарма з’явилося поняття «діти війни» — їхній мир був значно жорсткішим і виснажливішим, аніж наша війна. А щодо того, як війна відбивається на поколіннях, я знайшов цікаве спостереження в Милорада Павича.
Дайта відставляє каструльку й демонструє цілковиту увагу.
Героєві роману «Пейзаж, намальований чаєм» — Свіларові, якому в юному віці «довелося програти з кокардою на лобі ту війну, яку він мало що не виграв із зіркою» (устиг повоювати по обидва боки фронту), товариші радять не їхати до Франції, мовляв, для всіх країн-союзників він надто молодий. «Там тепер на кілька десятків років біля влади зостануться ті, хто воював і переміг, — ровесники твого батька. Чий батько виграв війну, тому найближчим часом нічого не світить. У Франції ти всього доб’єшся із запізненням років на десять». І радять йому податися до Німеччини, оскільки там молодому легше пробитися. Тамтешнє старше покоління війну програло, тому в фаворі будуть молоді.
Мені ця думка видалася цікавою. Павичу, либонь, теж, бо в романі «Остання любов у Царгороді» він повертається до неї, аби увиразнити її та розширити. Пустельник говорить одному з головних героїв — поручику Опуїчу: «Перемога не має дітей, має тільки батька. А поразка має сотню дітей. Ось і подумай, хто сильніший? І що стається після перемоги з переможцями? Страшний, бородатий, незнайомий тобі чоловік, озброєний до зубів, по вуха в грязюці, зненацька вдерся до твого дому, перелякав тебе на смерть своїм незнайомим запахом і злігся з твоєю матір’ю, перш ніж ти встиг вийти з кімнати й зрозуміти, що то твій батько. І таке сталося в усіх домах переможців. Відтоді й досі вони міцно тримають у руках своїх жінок, своїх коней і свою силу. А своїх дітей, тебе й твоє покоління вони триматимуть у своїй тіні та на повідку, аж поки ви почнете рахувати сиві волосини на голові. А тепер глянь на інший ворожий мундир, у двір сусідньої держави, яка програла війну твоєму батькові… Там батьки повернулися додому, ніби побиті собаки, розгромлені вщент. Армія переможених батьків заполонила бідою всю їхню країну. І що сталося потім? їхні сини, твої ровесники, які не тримали тоді в руках зброї, не відчували вини за програну війну. Вони не мали жодних гріхів на душі, жодних перепон перед собою, не мали батьків, які тримали би їх в узді. Тому вони нині сміють усе, чого ви ніколи не сміли. Вони сміють усе, що сміли ватні батьки».