Саме так. Радянський Союз був виснажений власними перемогами. Тому й розвалився.
Доволі часто перемога буває підступнішою й небезпечнішою ніж поразка, вона здатна вчинити з переможцем лихий жарт.
Підтвердження цій думці знаходжу в Роберта Гріна, автора книги «33 стратегії війни»: «Остання війна, в якій ви брали участь, являє небезпеку, навіть якщо ви вийшли з неї переможцем. Вона ще свіжа у вашій пам’яті. Якщо перемога зосталася за вами, ви мимоволі старатиметеся задіювати ту саму стратегію й ті самі прийоми, адже саме успіх робить нас лінивими й самовдоволеними. А якщо ви програли, поразка, очевидно, вибила вас із колії, додала невпевненості в собі. Не віддавайтеся роздумам про ту війну: ви не можете судити про неї безпристрасно, та й часу на це немає. Замість цього викресліть її з пам’яті».
Це саме радив уже згадуваний Вільям Слім: «…прогнати всі сумніви, породжені поразкою, забути про них і пам’ятати лише уроки, які виніс із поразки, вони значно важливіші, ніж уроки перемог».
Отже, поняття перемоги, як і поразки, зовсім не однозначне.
Ігнатій Лойола, засновник «Ордена єзуїтів», казав: «Здоров’я не краще за хворобу, багатство не краще за убогість, почесті не кращі за приниження, довге життя не краще за коротке. Краще те, що веде й приводить до мети». Цей перелік можна продовжити: «Перемога не краща від поразки».
Важлива мета. А до мети можна прийти й через поразку. За прикладом далеко ходити не треба. Звернімося до часів Другої світової війни. Кожна країна, що брала участь у війні прагнула перемоги. Одначе за кожною перемогою бачилася різна мета. Для Гітлера перемога означала світове панування. Для англійців — збереження всіх своїх попередніх завоювань та напрацювань. Вінстон Черчілль, виступаючи в палаті общин 1940 року, говорив: «Перемога будь-якою ціною, перемога незважаючи на жодні жахіття війни, перемога, хоч би якою довгою й тяжкою була дорога, що веде до неї, оскільки без перемоги в нас не може бути майбутнього». Думка цілком логічна (поразка — смерть), проте, виявляється, існує й нетрадиційний підхід до теми поразки.
Молодий японський камікадзе, один із багатьох вояків, які ставали смертниками задля перемоги, вирушаючи на завдання, написав у записці, що коли його країна якимсь дивом виграє війну, то це буде катастрофою для нації. І це тоді, коли всі військові статути в Японії розпочиналися словами «Прочитай це, і війну буде виграно». У чому ж річ? Либонь, ішлося про мету. Для Японії перемога означала посідання належного місця в світовій ієрархії. Всі країни, які на той час мали панівне становище в світі, вибороли його, вдаючись до сили — так було прийнято, інші засоби, якщо й існували, то не розглядалися. Японці стали на шлях війни за прикладом інших. Цей шлях убачався їм цілком придатним, попри те, що технічне озброєння їхньої армії не могло рівнятися з напрацюваннями супротивників. Японців це не хвилювало: небезпідставно виносячи дух над матеріальним (до речі, Наполеон вважав, що дух співвідноситься до тіла як три до одного), вони готові були воювати з усім світом, позаяк покликав їх до цього імператор. Той самий камікадзе хоча й був переконаний, що поразка наблизить його країну до мети швидше, ніж перемога, із готовністю пішов на смерть. Вражаючи противника величезною кількістю прикладів незламності духу, врешті-решт Японія змушена була капітулювати. Здавалося б, цілковитий крах. Але саме в цей критичний момент і виявилися сповна гнучкість і сила духу нації.
Реальна сила японців, що допомогла їм перетворитися з мілітаристської в мирну націю, полягала у здатності визнати поразку не як цілковиту катастрофу, а лише як поразку попереднього курсу. У них існує етика прийняття альтернативи. Вони намагалися завоювати своє «належне місце» в світі засобами мілітаризму, але їм це не вдалося. І що ж? Уже на п’ятий день після капітуляції, ще до того, як американці десантувалися на острів, упливова токійська газета «Майніті Сімбун» писала: «Усе обернулося на краще для кінцевого порятунку Японії» (як тут не згадати провидця-камікадзе), а вже через десять днів газета «Іоміурі Хоті» проголосила «Початок Нового мистецтва й Нової культури», де йшлося: «У наших серцях повинне зостатися тверде переконання, що воєнна поразка не має стосунку до цінностей національної культури. Військова поразка мусить служити спонукальним стимулом…»
Японія не зациклювалася ні на бажаній перемозі, ні на прикрій поразці, і одне, й інше розглядаючи лише як засіб. Саме тому їм вистачило кількох днів, аби кардинально змінити курс. Ще раз звернуся до Роберта Гріна: «Перемога й поразка такі, якими ви їх робите; головне, як ви з ними вчините. Оскільки поразки неминучі в житті кожного з нас, вам необхідно оволодіти мистецтвом тримати удар і гідно — стратегічно — програвати. Дуже важливо, щоб, навіть програючи, ви зуміли завершити справу гідно, енергійно й на високій ноті: психологічно ви готові узяти реванш і перейти в атаку в наступному раунді. Як часто трапляється, що ті, кому дістається перемога, розслабляються й утрачають пильність, — тому ви повинні радіти неуспіху, вітати поразку, що допоможуть вам віднайти сили». Японці свою поразку використали віртуозно. Вони робили ставку на національні цінності, які, незалежно від того, перемагали вони чи програвали, залишалися незмінними, тому мети, яку не вдалося досягнути засобом перемоги, було досягнуто засобом поразки. Така здатність гідна поваги, захвату й наслідування. Японці зробили ще один величезний крок уперед. Першим був крок до мілітаризації. Ще півстоліття тому Японія бачилася світові (частково такою й була) феодальною відсталою країною. За кілька років до російсько-японської війни 1905-го військовий аташе Росії в Японії писав у своїх рапортах, що «збіжить не одне століття, перш ніж японська армія досягне такого морального фундаменту, на якому базується європейська армійська організація і зможе опинитися на рівні найслабшої європейської армії». А японцям вистачило зовсім коротенького відтинку часу, щоб переконати всіх (Росію насамперед, адже, по суті, завдали їй поразки) в протилежному. І це з їхніми мізерними ресурсами! Що не кажіть, є чому повчитися. Особливо нам — українцям (за інших мені душа не болить): мало не два десятиліття товчемося на одному місці, не придатні ні до війни, ні до миру… А все тому, що, як казав Кучма, національна ідея не спрацювала. Можна подумати, хтось її залучав. Хай мені хтось із трьох разів відповість, що таке цінності української національної культури, де вони наразі й коли востаннє їх залучали державотворці, лідери нації та пастирі народу до активного використання в ролі якщо не наріжного каменя, то бодай якоїсь другорядної деталі в цьому дитячому конструкторі для наших недолугих політиків?