— Ходи обідати.
Дайта вступає до кімнати й присідає поряд із мною на диван. Вона любить попеститися. Обіймаю її за стан.
— А на Міку не будемо чекати?
— Він поїсть у бабусі.
За столом я переповідаю Дайті те, що намислилося під час лежання на дивані. У такий спосіб ще раз прокручую словесний матеріал у голові, формуючи в певний логічний ряд. Дайта мовчки слухає. Упоравшись із борщем, я набираю обертів. Коли зайнятий сьорбанням і раз-у-раз носиш повну ложку до рота, мимоволі змушений проріджувати слова й утримуватися від різких рухів (а матеріал прямо-таки провокував мене на емоції), із гречаною кашею легше справлятися.
— Усе це цікаво, — нарешті озивається Дайта. — Однак прийнятно хіба що для філософів.
— До речі, про філософів. Щось там Ніцше, пригадується мені, торочив про війну. Здається, коли я його читав, то робив підкреслення.
Прошу Дайту принести книжку. Розказую, в якому кутку і на якій полиці вона стоїть. Це українське видання «Так казав Заратустра». Гортаю томик. Знаходжу потрібне підкреслення.
«Свого ворога шукайте, свою війну ведіть, війну за свої думки. І якщо ваша думка не вистоїть, то й тоді ваша чесність повинна святкувати перемогу!
Любіть мир, як те, що породжує нові війни. А короткий мир ще більше, ніж тривалий.
Я закликаю вас не до праці, а до боротьби. Я закликаю вас не до миру, а до перемоги. Хай вашою працею буде борня, а мир — вашою перемогою!
Можна мовчати й сидіти тихо лише тоді, коли є стріли і лук, — інакше панують балачки й чвари. Хай буде ваш мир перемогою!
Ви кажете, що добра справа навіть війну освячує? А я вам кажу: то добра війна, коли вона будь-яку справу освячує.
Війна й мужність звершили більше великих справ, аніж любов до ближнього. Не співчуття ваше, а ваша хоробрість рятувала досі знедолених».
— Годі, — зупиняє мене Дайта. — Досить із мене Ніцше. Не дивно, що він збожеволів. І судячи з тексту, значно раніше, ніж прийнято вважати.
Повертаюся до гречаної каші (до речі, стосовно доречності філософії за обіднім столом ще можна сперечатися, проте каша дуже смачна, приправлена шматочками м’яса та тушкованих печериць). Хоч це й дивно, але Ніцше мені апетиту не псує. А від жінки, яка смачно готує, не треба вимагати, щоб вона поділяла чоловічу філософію навіть для годиться — це в майбутньому може негативно відбитися на стравах. Та оскільки голова моя все ще не звільнилася від робочої теми, ставлю ту саму платівку.
— Недавно я переглядав коментарі Блайса до класичних канонів дзен і наштовхнувся на такий вислів: «Зрозуміло, що всі ми прагнемо перемогти, але дзен — це не мистецтво перемагати. Дзен — це мистецтво перемагати або зазнавати поразки».