На думку історика російської літератури Леоніда Гроссмана (якого я вже згадував), дев’ятсот чотирнадцятий рік став поворотним пунктом людських поглядів на війну. Він стверджує, що філософська доктрина війни, яка виникла 1815 р., відійшла через століття — 1915 р., передавши своїй наступниці чимало «роздумів і спостережень». Гроссман вважав, що найкращими філософами війни у XIX столітті виявили себе художники-психологи (літератори). Їм вдалося розвіяти стільки старих забобонів про урочисті паради переможних війн, про зовнішні ефекти воїнських подвигів і симфонічну красу великих битв, їм удалося відкрити таку невідворотну правду про тяжкі будні воєнної справи й моторошну прозу бойового героїзму, що майбутні теоретики пацифізму та мілітаризму постійно повертатимуться до цих сторінок.
«Двоє офіцерів, — писав Леонід Гроссман, — які пройшли в різні епохи дві складні кампанії XIX століття, відкрили цю правду про війну. Один із них, Анрі Бейль, корнет драгунського полку, а опісля інтендант великої армії, учасник кількох наполеонівських походів, зокрема й російської кампанії 1812 р., позначив свої романи іменем Стендаля. Другий, артилерійський підпоручик, який спостерігав бої з бастіонів обложеного Севастополя, був майбутнім автором „Війни й миру“. Ми знаходимо в їхніх теоріях резюме воєнної філософії XIX століття, в їхніх художніх описах і психологічних сторінках — вічні зразки батального живопису і частковий коментарій до всякої майбутньої війни».
Гроссман вважав, що своїми романами «Пармський монастир» і «Люсьєн Левен» Стендаль значною мірою підготував воєнну філософію й батальну техніку Льва Толстого. Толстой захоплювався цими романами задовго до свого бойового хрещення; він зізнавався, що Стендаль навчив його розуміти війну. Навіть після того, як Толстой набув власного бойового досвіду, він наголошував: «Усе, що я знаю про війну, я насамперед дізнався від Стендаля».
Шкода, що мені не довелося прочитати «Пармський монастир» до того, як я потрапив до Афганістану. Перші мої переживання війни нагадують переживання Фабріціо, який, провівши день на полі бою, шкодує, що забув спитати в капрала Обрі, чи справді він був учасником битви, бо якби знав це напевно, то почувався б абсолютно щасливим. Я прибув у Джелалабадську бригаду 23 грудня, й одразу ж після Нового року наш третій батальйон відправили в рейд (у нас частіше вживали «на операцію») у бік Асадабада, ми провели на виїзді днів двадцять. Снігу в тій місцевості не було, але майже постійно йшов дощ. Себто погода не надто сприяла. На другий чи третій день, після того, як пройшла більша частина колони, обвалилася гірська дорога (ті дороги трактора ніколи не бачили, де вже їм було витримати таку навалу заліза). Кільканадцять машин зосталися в горах на ніч, упродовж ночі нас мляво обстрілювали, хтось відстрілювався, хотілося й собі повоювати, але наш взводний, прапорщик Бледьонов, заборонив стріляти, аби не викликати вогонь на себе (він недавно тільки повернувся зі шпиталю, де заліковував поранення). Мені його поведінка в голові не вкладалася. Наступного дня ми до самого вечора відновлювали дорогу… Усюди, де ми зупинялися на нічліг, доводилося вибудовувати з каменюк укріплення, аби вночі не підстрелили вартового. Оскільки холод був собачий, то ми рятувалися тим, що кололи штик-ножами дрова й грілися біля вогню. Позаяк дерево в Афганістані — дефіцит, розбирали покрівлі будинків (це було суворо заборонено, але ж доводилося виживати) афганців, які, зачувши про наш наїзд, повтікали в гори. Чатували лише «молоді», а оскільки нас було небагато, тому коли третину ночі, а коли половину, доводилося стояти на посту. Більшість вартових час від часу, щоб підтримати бойовий дух, шмаляла з усіх видів стрілецького озброєння в білий світ, як у копієчку. А наш взводний, знову ж таки, був категоричний: «Хто стрілятиме — приб’ю!» Він любив спати спокійно. За дня ми вибиралися в гори на прочісування. Фізичні навантаження були величезні. До всього цього я ще отруївся водою (це пережив майже кожен), яку ми пили з річок та інших водойм. Весь перший тиждень я почувався настільки паскудно, що думав, ґеґну, але на мій стан ніхто не зважав. На загальну думку, рейд удався на славу, проте я повернув, ся в бригаду без переконання, що справді брав участь у бойовій операції. Ворога, можна сказати, не бачив. Упіймали ми в горах якогось дядька, але я не мав певності, що він насправді був душманом. І постріляти, хоч як кортіло, досхочу не вдалося. Я був розчарований. Тим більшим було моє здивування, коли трохи пізніше «дід» із сусідської роти (якась у нас була «розборка»), дізнавшись, що я ходив на Асадабад, виявив до мене свою повагу (а я вже на той час побував у такій перипетії, вибратися з якої було надзвичайно мало шансів, і він знав про це). Мені так і не вдалося збагнути його логіки. Можливо, вона полягала в утвердженні власної значущості, адже на Асадабад він ходив, а коли нас чотирьох зоставили прикривати відхід колони, його з нами не було. Не знаю. Однак уже тоді організм мій (поки ще не розум) почав здогадуватися, що на війні не завжди стріляють, але війна — це завжди тяжко.