Щойно завершений абзац — спресований, уміщений у мить спогад. Дайті я його не озвучив. Я рідко «вантажу» її такими спогадами, сам теж намагаюся триматися від них подалі (наскільки це можливо, позаяк не вони належать мені, а я — їм). Хоча, трапляється, що «накочує», і я скидаю їй на голову щось, що бродить у мені й шукає чи то сховку, чи то виходу, чому не здатен надати завершеної форми; щось, що проникло в формулу крові у вигляді руйнівної програми, з чим не можуть упоратися всі мої антивірусні знешкоджувані; щось, що не бажає вкладатися в короткий етап біографії, в один її абзац, натомість прагне заповнити все подальше життя, аби головувати в ньому, аби звести його до якоїсь чужої мені суті з приставкою пост.
Не знаю, наскільки Дайта переймається всіма цими моїми внутрішніми колізіями; з одного боку — воно їй ні до чого, вона просто не здатна розібратися в усіх цих душевних перипетіях, які навіть на мою думку є аномальними, з іншого — їй начебто не випадає відбуватися тільки увагою та співчуттям, вона мимоволі мусить поділяти всі ці душевні потрясіння та виверження (у цьому полягає пафос усіх дружин ветеранів будь-яких війн; із цих дружин можна було би сформувати величезну профспілку). Тим паче, якщо чоловік цього вимагає. Воно й зрозуміло: чоловікові завжди хочеться, аби його дружина переймалася всім тим, у що він вкладає душу. А вже коли йому цю душу защемило!.. Жінка повинна стояти й дмухати, як дитині на забите місце.
Якось, повернувшись із якоїсь «афганської» тусовки, де добряче «завівся» (загалом, це не залежить від кількості випитого алкоголю, хоча алкоголь добряче цьому сприяє), аби вернути собі душевний спокій, зв’язався з Дайтою по телефону (вона тоді ще не була моєю дружиною, цебто я повернувся додому, в якому ще не чекала мене берегиня Дайта, а потреба така в мене вже була). Мабуть, мені тоді видалося, що Дайта була недостатньо уважна та чуйна до мого душевного стану, тому я тут таки влаштував їй суворий іспит:
— Ти пам’ятаєш місто в Афганістані, де я служив?
Дайта не пам’ятала.
Мене це зачепило за живе.
Дайта — моя служба порятунку, відтак повинна знати, де мене шукати в разі чого.
— Навіщо мені жінка, яка не цікавиться тим, що болить чоловікові?
Питання було поставлено невиправдано жорстко, але я вже втомився від жінок, яким я був потрібен чистий та стерильний, які розкладали в моєму минулому вміст своєї косметички.
Я не знаю, чи запам’ятала Дайта після цього, що місто (для неї це навіть не територія, а точка, позначена на малі), біля якого розташовувалася наша мотострілкова бригада, називається Джелалабад. Ніколи не стану перевіряти. Треба бути останнім дурнем, аби ще раз допуститися такої помилки. Хоч би яких випробовувань зазнав чоловік, він не повинен проводити слідом свою жінку, накидаючи на плечі те, чого й сам не годен тримати; у такому разі найкраще відпустити все, звільнити руки й триматися за жінку.
—І якою ж була воєнна філософія Стендаля? — запитує Дайта.
Навряд чи це їй цікаво, але (як уже мовилося вище) вона мала час, аби засвоїти, що такі запитання входять у роль дружини письменника, оскільки дружина уособлює всю ту карликову читацьку армію, яка якщо не спрагло, то бодай із непідробною цікавістю ловить кожне слово письменника; завдання дружини письменника — виявляти цю невгамовну спраглість і непідробну цікавість.
— Що такого незвичайного відкрив Лев Толстой у романах Стендаля?
— Правду. А правда полягала (і полягає) в тому, що є дві війни: уявна й справжня. Уявна війна створена теоретиками стратегії воєнної справи, поетичними описами боїв, офіційними звітами й навіть оповіданнями очевидців. А справжня війна — це суміш бруду й крові, тваринний страх, потворність, повне безглуздя… Толстой знайшов у Стендаля зіставлення уявної війни зі справжньою. Що ж до воєнної філософії Стендаля, то перший її тезис — особисте, безпосереднє розчарування новобранця у війні.