І таке інше в тому ж дусі.
Леонід спробував вийти з квартири, однак виявилося, що меблі на сходи виносив не тільки дядя Юра з третього поверху, але й інші сусіди. Зокрема, шафа дядька Ікара – сусіди з четвертого поверху – надійно заблокувала двері квартири сімейства Гайдамаків-Уханьських.
– Я ж тобі казала вночі, що на вулицю бігти не варто, – посміхнулася Геля. – Ото був би номер, якби ти вибіг на вулицю, а тепер не мав би змоги повернутися до нашої оселі! Уявляєш?..
– Касандро ти моя, поясни краще, чому ти зберігала вночі дивний спокій? Чи ти, може, знала, що наш будинок вціліє?
– Так, знала.
– Звідки?!
– Бо він відносно новий і цегляний. Зруйнувалися ж переважно древні саклі та новітні панельні будинки. А наш встояв, хоч стіни і порепалися.
Снідали по-королівськи: їли перепічки з конфітюром, запивали «Боржомі». Потім взялися прибирати квартиру. На стінах з’явилися помітні тріщини, зі стелі місцями обсипалася штукатурка. Підмели підлогу, ретельно змочивши віник водою з бідона. Розставили по місцях меблі, посуд повернули у шафи й сервант, а тоді вляглися читати казки.
Так минув день. Незважаючи на лихо, увечері 26 квітня відбувся черговий календарний футбольний матч за участю ташкентського «Пахтакора», але Леонід на нього так і не потрапив: вийти з оселі все ще заважала платяна шафа дядька Ікара.
Вранці їх розбудив гучний сигнал – то була розвозка з заводу Антонова.
– Льонько, виходь завали розбирати! – покликали його хлопці. На щастя, сусіди сяк-так розчистили меблеві завали на сходах, тому Леонід поїхав з розвозкою, а Гелена і Валерка лишилися вдома самі.
Близько полудня в двері гучно постукали іззовні.
– Хто там? – спитала Гелена.
Незнайомий чоловічий голос відповів:
– Капітан міліції Селімов! Гелено Сергіївно, ви затримані у зв’язку з надзвичайними подіями, що мали місце, і повинні проїхати зі мною. Оскільки телефонний зв’язок у вашому районі досі не налагоджений, за вами прислано автомобіль. Я повинен терміново доправити вас у ЦК Компартії Узбекистану. І без відмовок, будь ласка! Відмовки не приймаються.
– За п’ятнадцять хвилин я буду готова, чекайте в машині, – спокійно відповіла вона й додала: – Я не хочу, щоб по дому повзли плітки.
Міліціонер потупцяв біля дверей, але, не сказавши жодного слова, спустився вниз. За чверть години жінка з дитиною підійшли до автівки.
– Не можна з дитиною! – спробував протестувати капітан, однак Гелена відчинила двері з рішучим виглядом:
– Без сина не поїду!
Капітан підібгав губи, потім мовчки відвернувся. Легковик просувався повільно, акуратно об’їжджаючи тріщини в землі й завали. Гелена і Валерка дивилися у віконце… і не впізнавали міста! Завжди веселий сонячний Ташкент лежав у руїнах, немов після бомбардування. У деяких будинках стіни впали в бік вулиці, а нічим не підперті дахи звисали над порожнечею, тримаючись невідомо яким дивом. Вулицями раз у раз проїжджали карети «швидкої допомоги» і пожежні автівки.
Коли дісталися центру, хлопчик побачив, що стіни затишного магазину іграшок «Дитячий світ» попадали й оголили порожні вітрини, тепер завалені цеглою, балками й шифером, а милі дитячому серцю іграшки були щедро притрушені пилом і будівельним сміттям. Тоді сльози мимоволі закапали з дитячих оченят…
– Не плач, синочку. Мине час, і тут збудують новий магазин іграшок, – намагалася втішити його матір. Проїжджаючи повз Червону площу, капітан зупинився, щоб розпитати у постового, якими вулицями зараз можна дістатися ЦК Компартії. Гелена помітила величезний натовп людей перед урядовою будівлею і спитала у капітана, хто вони?
– Щури завжди біжать з потопаючого корабля, – презирливо відповів міліціонер, – а ці бажають виїхати з республіки. Тут приймають заяви і документи на виїзд. Їм пропонують Київ, Львів, Ленінград та інші міста.
– Не будьте до людей таким суворим, не варто, – мовила Гелена якомога м’якіше. – До Ташкента приїде багато народу з усіх республік, люди відбудовуватимуть наше місто будинок за будинком, квартал за кварталом.
За деякий час вони нарешті дісталися до красивої скляної будівлі ЦК Компартії Узбецької РСР. Як виявилося, Гелену Сергіївну Уханьську викликали на виробничу нараду всіх служб міста, що відбувалася в малій залі біля кабінету самого товариша Рашидова[26]. Звісно, на саму нараду Валерку не пустили, він очікував маму в приймальні. Коли ж Гелена нарешті вийшла з зали, то пошепки повідомила синові, що її підвищили до заступника головного лікаря. Звісно, новина була доброю і приємною, однак обов’язків і пов’язаних з ними клопотів у мами додалося з надлишком.
26