– А до чого тут метро? – здивувалася вона. – Мені навпаки тепер зручніше їздити до центру…
– Дурепа ти, Зюню! Дурепою була, дурепою й лишилася.
– Та що ти таке!..
– Кажу те, що є. Що бачу, – товариш Мориченков постукав кісточками стиснутих у кулак пальців по дерев’яній стільниці, потім безцеремонно тицьнув відстовбурченим вказівним пальцем у напрямі лоба Зінаїди Євдокимівни та констатував: – Що там, що там – звук однаковий. Дерев’яний. Ти ж подумай тільки, Зюню: якщо метро до Дарниці протягнули, це може означати одне: там будуватимуть новий житловий масив. А отже, всю цю Микільську слобідку з усіма тамтешніми дачами, садочками, курниками і крільчатниками невдовзі знесуть до біса! Так, знесуть і геть нічого не залишать. Отож куди ти після того подінешся, га?!
Сенс сказаного доходив до свідомості старої удовиці дуже повільно. А коли дійшов остаточно – бідолашна аж руками за голову схопилася! Товариш Мориченков між тим продовжив переконувати її. Хоча, за великим рахунком, міг би цього не робити. Зінаїда Євдокимівна розуміла, що він правий повністю, на всі сто… ба навіть на тисячу відсотків!!! Якщо вона обере улюблену дачу, то неодмінно програє. Бо рано чи пізно, але з Микільської слобідки її виселять, як і решту сусідів, з якими вона встигла перезнайомитися і до товариства яких сяк-так призвичаїлася.
Всіх їх виселять звідти, усіх до останнього!!! А куди переселять?! Хтозна… Тож доки є змога, треба перебиратися з улюбленої дачі назад в квартиру на вулицю Лівера.
Обіцянка товариша Мориченкова виділити вантажівку для перевезення речей і загалом всемірно допомагати з переїздом була слабкою втіхою. Невиразно розпрощавшися з відповідальним працівником райвиконкому й відчуваючи, що ватяні ноги погано слухаються її, Зінаїда Євдокимівна почовгала старечою ходою на вулицю. Вона довго гуляла подільськими вуличками, перш ніж повернутися на Микільську слобідку. А потім аж до самих сутінків блукала милим серцю затишним будиночком, голубила стіни, безцільно пересувала туди-сюди стільці та крісла, брала до рук і клала назад якісь дрібнички…
Так, звісно: треба вже готуватися до переїзду! А отже – намітити, що з речей вона повезе на подільську квартиру, а що треба якнайшвидше продати. Проте насправді Зінаїда Євдокимівна навіть не думала про це. Їй просто шкода було вибиратися звідси. Шкода до сліз!..
Але що вдієш?! Вона прекрасно розуміла, що і видіння на похороні чоловіка, і товариш Мориченков повністю праві. Й нічого тут не вдієш.
Але ж шкода! До чого шкода!..
Охтирка, кінець серпня 1966 року
Чай в цьому домі водився аж ніяк не найкращий – не цейлонський, не краснодарський, а всього лише грузинський-екстра. Та й якщо чесно, то Левко Потапович зовсім не планував приходити сюди вдруге. Але ж довелося, хоч і не хотілося…
«Ти, Левко, тільки не ображайся, бо я кажу, як воно є: доволі посередній з тебе педагог вийде. Самостійності мислення тобі бракує. Розумієш, про що я? Отримавши інструкцію від начальства, ти з дітьми відпрацьовуєш все, як треба. Але в тім-то й біда, що в педагогіці так не можна! Не існує в цій сфері настільки докладних інструкцій, щоб вони кожну дитячу витівку передбачали, щоб на всі випадки життя годилися. Так чи інакше імпровізувати доводиться – а от в імпровізації ти слабенький. Зате коли є чіткі методичні вказівки – отут ти на коні, отут тобі немає рівних!..»
Приблизно так характеризував його професійний потенціал сам товариш Калабалін – перший в житті Левка Потаповича начальник, під керівництвом якого він працював спочатку в Сталінірській колонії, а потім і в Мотовилівському дитбудинку. Звісно, як чоловік делікатний, Семен Опанасович говорив таке не привселюдно, а коли вони лишалися сам на сам. Тим не менш, суті проблеми це не змінювало: Левко Потапович і справді чекав різноманітних завдань від начальства, які й виконував з блиском і шиком, буквально заражаючи дітей своїм ентузіазмом.
Так сталося й тепер. Схоже, що після помпезного святкування 9 травня минулого року 20-ліття Великої Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні на теренах СРСР почала розгортатися ціла кампанія, що мала на меті нагадати всьому світові:
НІХТО НЕ ЗАБУТИЙ, НІЩО НЕ ЗАБУТЕ![28]
От саме в рамках цієї кампанії всім вчителям було доручено з’ясувати, хто зі старших родичів нинішніх школярів боровся з німецьким фашизмом особливо героїчно. А з’ясувавши – запланувати виступи героїв перед дітлахами на урочистих зборах протягом навчального року.
Ця кампанія збіглася з переводом Левка Потаповича до Охтирки. Йому довірили вести 1-Б клас, який формувався саме зараз. Природно, як слухняний виконавець, він поспішив озброїтися списком дітей класу з хатніми адресами та почав обходити сім’ю за сім’єю, знайомитися з батьками своїх «першачків» і розпитувати, хто де воював чи перебував під час війни.
28
Перетворена на гасло цитата з вірша радянської поетеси Ольги Берггольц, написаного 1959 року спеціально для меморіальної стіни, встановленої на Піскаревському кладовищі у Ленінграді.