– Невже ви шкодуєте?..
– Ні, не шкодую. І не шкодувала ніколи, – Марія Явтухівна слабко посміхнулася. – Більш того, якби заздалегідь знала, що через порятунок Дори у мене після війни виникнуть неприємності, то все одно повелася б так само. Я не знаю, чим це пояснити. Можливо, я несповна розуму… але чомусь мені здається, що я вчинила правильно.
Вони трохи помовчали, тоді жінка пересмикнула плечима і спитала гостя:
– Левку Потаповичу, а от ви як вважаєте, вірно я вчинила чи ні? Звісно, ви вчитель… педагог, так би мовити. В школі можете розказувати дітям те, що вам наказано розказувати. Я це розумію. Але ось зараз, коли тут немає ні мого Мирослава, ані Каміли – що ви зараз скажете мені особисто?..
Гість відверто розгубився, бо ніяк не розраховував, що його стануть про щось розпитувати. Це ж він прийшов з’ясувати, хто з учасників війни зможе виступити перед дітьми, як раптом… То відповісти чи ні?! Чи не варто?..
З іншого боку, розповідь Марії Явтухівни несподівано збурила його власні спогади про воєнне лихоліття. Ні-ні, звісно ж, він на фронті жодного дня не був через малолітство. Проте у Левка Потаповича були власні спогади, пекучі й незвичайні: про бабусю з Кізляра – батькову тещу, яка жила на Червоноармійській вулиці й до якої його відправили на початку літа 1941 року (а згодом з’ясувалося, що не на один місяць), про євреїв-переселенців з Москви, про подаровану москвичкою Еммою шовкову сорочку та її чудодійну силу… Про смерть бабусі й поневіряння по дитбудинках спочатку в Дагестані, потім у Карачаєво-Черкесії. І звісно ж про те, як у січні 1944 року карачаєвці викрали вихованців дитбудинку, розташованого в станиці Зеленчуцькій, та розстріляли, щоб помститися за втрачені сім’ї[30].
«Мої сини також хотіли жити! І його діти, і його, і його! Але міліціонери їх пристрелили, бо вони опиралися. Мої сини тепер в раю біля Аллаха, і його діти, і його також, і його!.. А ви зараз подохнете, як собаки!»
Так кричав той черкес, що командував іншими озброєними чоловіками. І хоч як благали викрадені дитбудинківці – їх усіх поставили до стіни напівзруйнованого будинку та розстріляли. Мабуть, до самої смерті Левко Потапович не забуде, як пролежав серед закляклих тіл товаришів до глибокої ночі, як під покровом темряви поповз до берега Великого Зеленчука, як кинувся в крижану воду й поплив за течією. А над головою свистіли невидимі кулі…
І головне, про що він не міг забути – то це про білу шовкову сорочку, з благословенням подаровану переселенкою Еммою: от саме сорочка ця його і врятувала!!! Бо ні кулі, ані крижана вода йому не зашкодили.
Одного разу Левко Потапович таки наважився розповісти цю історію вихованцям Мотовилівського дитбудинку. Діти слухали з роззявленими ротами, майже затамувавши подих. Отож тепер, коли почув незвичайну в усіх відношеннях розповідь Марії Явтухівни про дівчинку Дору, вчителеві закортіло поділитися з нею власними спогадами.
Проте щойно Левко Потапович зібрався з духом, як двері кімнати розчинилися, і в них з’явився Мирослав Сергійович Сусло, який мовив з неприхованою відразою:
– Ви тут чаювати розсілися, я так бачу… Але чи не здається вам, товаришу Силич, що ви зловживаєте становищем майбутнього вчителя нашої Каміли? Бо як на мене, то вам саме час додому забиратися.
– Миро-о-осю-у-у!.. Хіба так можна? Це ж некрасиво, – спробувала протестувати Марія Явтухівна, однак її чоловік лишався неприхильним. Отож Левко Потапович був змушений розпрощатися. Він знав, що більш ніколи не навідається сюди в гості. Аж надто очевидно було, що батькові сімейства його ідея виступу перед школярами не сподобалась, що ж до його дружини… Вона ж сама погоджується, що не мала права ризикувати виконанням завдання Батьківщини заради порятунку маленької дівчинки – і тим не менш, ризикнула. Чи варто розповідати про це дітям?! Навряд чи…
Що ж, Левко Потапович побував у них один-єдиний раз – хай на тому все окошиться. До того ж чай у них не найкращий. І якщо бути щирим, то Марія Явтухівна абсолютно не вміє його заварювати!
А хто ж перед дітками виступатиме?! Ну-у-у, хтось-таки знайдеться. Якщо добре подумати, вже намічається декілька кандидатів.
Коротше кажучи, Левко Потапович більше не мав наміру спілкуватися з батьками Каміли Шепетун. Як раптом…
Так, сьогодні ввечері до нього додому несподівано прибігла Каміла і буквально з порога, від хвилювання плутаючи слова, випалила:
– Левко Попато… Потаповичу! Пато… ой – тато просить нас… Ой – просить вас прийти до нас. Негайно!.. Отак.
30
У листопаді 1943 року відбулися масові депортації карачаєвців до Казахстану та Киргизії. Приводом для цього стали звинувачення у співпраці з німецькими окупантами, у протидії відновленню радянської влади і в бандитизмі. Повернутися на Північний Кавказ тим депортованим, хто вижив, було дозволено лише в 1957 році. Остаточно політична реабілітація карачаєвського народу відбулася лише в 1991 році.