Зважаючи на доволі пізній час (було вже пів на дев’яту вечора), все це виглядало аж надто неймовірним.
– Ти правду кажеш? Нічого не наплутала? – про всяк випадок перепитав здивований вчитель.
– Нічого, – Каміла крутнула головою так енергійно, що дві акуратно заплетені кіски підстрибнули вгору і знов впали їй на плічка.
– Це тато просить, не мама?
– Тато, тато!
– А чого ж так пізно?
– А я там знаю! – Каміла знов крутнула головою. – Сказав, щоб ви прийшли зараз, та й усе. Якщо ви дорогу забули, то я проведу.
– Не забув. Але, звісно ж, підемо разом, бо пізно вже й маленьким діткам не годиться вештатися вулицями проти ночі.
– Та-а-а!.. – дівчинка напнула губки і подивилась на вчителя якось зверхньо-поблажливо. – Я ж місцева, хто мені що зробить?..
На щастя, йти було недалеко: кварталів сім чи вісім, не більше. Дорогою мовчали. Левко Потапович все гадав, що ж сталося, з якого це дива нелюб’язний батько сімейства раптом запросив його в гості?! Та ще й на ніч глядючи… З якого це дива, справді?..
Гадав, гадав – і не вгадав: виявляється, причина була… в іншому гості! Принаймні саме таке враження склалося у Левка Потаповича, оскільки варто було йому слідом за Камілою переступити поріг їхньої кімнати, як похнюплений Мирослав Сергійович одразу ж зрадів неймовірно і звернувся до молодого чоловіка, який сидів проти нього за столом:
– О-о-о, ось і Левко Потапович! Знайомтеся, це майбутній вчитель нашої Каміли, вона ж у нас буквально за тиждень до першого класу піде. Як час летить, як летить, подумати тільки: здається, от-от щойно народилася – а вже до першого класу… Подумати тільки!..
– Так-так, Мирославе Сергійовичу, час іде, а разом з тим і давня історія про штучний перкаль стає дедалі…
– Ні-ні-ні, годі на сьогодні, годі! – лагідно усміхнений господар рішучо замахав руками. – Годі на сьогодні про штучний перкаль. До нас завітав майбутній вчитель нашої Каміли, ми мусимо терміново обговорити з ним… До речі, Левко Потаповичу, знайомтесь: це до мене аж із самого Харкова кореспондент приїхав! Знайшов, бачте, навіть тут, в Охтирці. Хоче, щоб я згадав деякі справи давно минулих днів, як казав Пушкін…
– Товаришу Сусло, але ж історія з революційним винаходом штучного перкалю і справді варта того, щоб відновити всі подро… – почав харків’янин. Та Мирослав Сергійович лишався непохитним:
– Товаришу Гапочка, дорогий, годі на сьогодні! У нас важлива розмова з майбутнім вчителем нашої Каміли…
– А я?! А той революційний винахід як же?..
– Нічого не можу вдіяти! От повернуся з відрядження за тиждень, тоді й поговоримо як слід. Неквапом і спокійно.
– Але ж я не можу стирчати тут, у вашій Охтирці, цілий тиждень, очікуючи вас! – скрикнув кореспондент відчайдушно.
– Нічого не можу вдіяти. Вам час додому.
І хоч як впирався харківський гість, проте його все ж таки витурили з кімнати, а потім і з комунальної квартири.
– Дякую вам, Левко Потаповичу, що прийшли, бо цей Гапочка…
Він озирнувся на голос і тільки тут побачив Марію Явтухівну, яка забилася в найтемніший куточок кімнати і звідти насторожено спостерігала за всім, що відбувалося.
– Наскільки я розумію, Мирослав Сергійович тривіально використав мене для того, щоб спровадити попереднього гостя, – невдоволено пробуркотів вчитель.
Дійсно, кому ж сподобається, якщо тебе використовують у такий спосіб… Марія Явтухівна зібралася щось відповісти, проте не встигла: у двері увійшов господар, на обличчі якого не залишилось жодного сліду люб’язності.
– Дякую, що прийшли, Левко Потаповичу, – пробурмотів він дещо стомлено, – бо я вже не знав, як здихатися цього прилипали Гапочки. Вчепився як той кліщ і крутить, крутить своє!.. Все викручує, бач, викручує!..
– Штучний перкаль… Що це таке? – обережно поцікавився Левко Потапович. І негайно ж пошкодував про цю свою цікавість.
– Послухайте-но, товаришу Силич! – проскреготав Мирослав Сергійович, причому тепер в його голосі брязкнули загрозливі нотки. – Я не збираюсь обговорювати з вами речі не просто неприємні, але й небезпечні! Ви не харківський кореспондент, це він може… Натомість вам краще про цей клятий винахід забути і не згадувати ніколи! Мене один чоловік попереджав, я не послухався… і от тепер…
Утім, хто і про що попереджав Мирослава Сергійовича, так і лишилося невідомим. Чоловік замовк раптово і, схоже, не збирався нічого пояснювати. Мовчанка тривала, аж доки Марія Явтухівна не порушила тишу:
– Левко Потаповичу, чи ви не хочете чайку попити? Бо минулого разу… Каміло, збігай-но на кухню, постав на вогонь чайник. А я тут зараз…
– Так, звісно, поп’ємо чайку, – погодився вчитель, побачивши, що господиня вже виставляє на стіл чашки та блюдця.