Выбрать главу

Едуард Рустамович хотів щось заперечити у відповідь, проте Тося поквапилася перехопити ініціативу:

– Іди, Агато, йди собі додому, а з Едуардом Рустамовичем я ще посиджу. Ми з ним удвох посидимо.

– Але ж на столі ондо ще скільки не доїдено! – обурився відставник. – Баличок… червона рибка… Ех-х-х, та ще за Сталіна такого добра було у продмагах – хоч греблю гати!..

– Було. Ось тільки не у всіх грошей на цю красу вистачало, – зітхнула Гатя. Однак не звернувши на її зауваження найменшої уваги, Едуард Рустамович потягнувся до напівпорожньої пляшки, уважно зазирнув всередину крізь горлечко й додав: – І не випите все також… Ну дівча-а-ата, це ж негарно як!.. Це ж поминки за моєю мамою… за мамою Міленою!.. Всі сусіди порозбігалися, а ми ще не допили й не доїли – і куди ж це годиться?!

– Едуарде Рустамовичу, та у мене ж тато Сьома не просто так, а після трьох інфарктів! А зараз погода яка мінлива, раптом йому зле стане?..

– А-а-а, Самсон Данилович!.. – відставник розплився в хитрій посмішці. – А як там його Белла поживає? Здорова чи теж того?..

Гатя виструнчилася й закусила губу, оскільки дуже болісно сприймала все, що стосувалося батькової коханки. Зокрема, вона й досі не могла пробачити ні татові, ані собі самій, що через їхні сварки на цю тему тепер весь їхній дім у курсі амурних справ її батька.

Однак побачивши настільки болісну реакцію подруги, Тося ледь помітно махнула їй рукою (мовляв, забирайся, доки є шанс) і звернулася до колишнього сусіда:

– Едуарде Рустамовичу, дайте Гаті можливість нарешті доглянути батька. А поки я не забула, у мене тут є тост.

– Тост?.. Справді?..

Відставник вичікувально дивився на Тосю й навіть не відреагував на грюкання вхідних дверей.

– Справді, маю прекрасний тост: ми як слід пом’янули вашу маму, давайте ж тепер вип’ємо і за ваше, і за моє здоров’я! Бо я ж медицина все ж таки, я ж це здоров’я забезпечую…

– То-о-осю, яка ж ти розу-у-умниця!

Едуард Рустамович спробував плеснути в долоні, однак негайно клюнув носом, стрепенувся й мовив:

– А пам’ятаєш, як ми зустрілися, коли мене з Куби притаранили непритомного? Я ж тоді стільки всього проспав, Тосько, стільки всього!..

– Авжеж пам’ятаю, – підтвердила вона.

– Однак вижив. Не помер, а вижив!.. Не те що мама Мілена!..

Він знов клюнув носом і забурмотів:

– Спочатку тато Рустам, а тепер і мама Мілена… А я то в Китаї, то на Кубі… Добре, що хоч тепер у відставці. Але ж тепер вже й батьків нема – спочатку тата Рустама не стало, а тепер і мами Мілени…

– Ми ще не випили за здоров’я всіх, – нагадала Тося, проте відставник раптом заперечив:

– Ні, Тосько, знаєш… Випити ми встигнемо, а давай-но вірші краще почитаємо, ти як вважаєш?

І негайно ж продекламував[34]:

А весной, весной… Да где там,Лучше скажем наперед:Если горько гибнуть летом,Если осенью – не мед,Если в зиму дрожь берет,То весной, друзья, от этойПодлой штуки – душу рвёт.

І додав з неприхованим сумом:

– Зараз квітень, так… Навесні пішла з життя мама Мілена, навесні. А це така підла штука, що направду аж душу розриває! Шматує душу, так…

Костопіль, серпень 1967 року

Бокал-Бобокал був улюбленим об’єктом різноманітних витівок місцевої шпани, причому витівки ці іноді бували доволі-таки жорстокими. Наприклад, у теплу пору року безхатько міг залюбки обходитися без черевиків і ходив босоніж – тому коли напивався до стану непритомності й засинав десь на узбіччі вулиці в лопухах, шибеники розважалися тим, що влаштовували «ровера»[35]: акуратно встромивши сплячому поміж пальців ніг сірники, запалювали сірчані голівки й відбігали на безпечну відстань. Коли сірники догоряли і полум’я обпікало тіло, п’яничка прокидався з жахливими зойками, при цьому відчайдушно молотячи ногами повітря. А місцеві шибеники, стоячи на безпечній відстані, голосно реготали і дражнилися:

– Бокал-Бобокал свій ровер провтикав, Бокал-Бобокал свій ровер провтикав!.. Котися ковбаскою Малою Спаською!.. П’янь-рвань, беззубий зек, цур тобі пек!..

Втім, для безхатька подібні витівки шпани час від часу оберталися доволі кепськими наслідками. Наприклад, у розпал одного спекотного літа він заснув не в заростях лопухів, а на доволі-таки нічогенькому острівці засохлої трави. Отож коли внаслідок «ровера» недогорілі до кінця сірники порозліталися на всі боки, трава вмить зайнялася. Бокал-Бобокал не одразу второпав небезпеку свого становища і встиг серйозно попекти руки та обличчя, а також підсмолити дику бороду, якою його зморшкувате обличчя заросло мало не до очей.

вернуться

34

Уривок з культової радянської поеми Олександра Твардовського «Василий Тёркин».

вернуться

35

Ровер – велосипед (діал.).