«Какая у них машина?»
«Белый „рено“, я их днем видел возле Стрелецкой бухты».
«Куда они сейчас едут?»
«В сторону вокзала».
«Блокируйте их там!»
Біля вокзалу їм пощастило. «Вовки» підскочили до автівки, рвонули задні двері й вихопили в оператора камеру. Той не опирався і дозволив їм забрати її. Переслідувачі вчепилися в неї, як африканські гієни в антилопу. Ще більшої схожості цьому надавали подібні до звірячого рикання звуки, які вони видавали, ламаючи тендітне телеобладнання. Журналісти виграли кілька секунд, встигли зачинити двері і рвонули з місця настільки швидко, наскільки їм дозволяла потужність двигуна.
Щоправда, вони не могли здогадатися, що в полюванні, крім тих, кого називали «вовками», беруть участь і таксисти. Вони стежили за машиною весь день і повідомляли інформацію про переміщення жінці-диспетчеру, яка милим голосом передавала її виконавцям.
«Мальчики, надо уничтожить все видео с регистраторов и камер наблюдения. Ну, сами понимаете…»
«А у меня регистратор и так сломан».
«Вот и хорошо».
Журналістка розуміла, що в Севастополі їм лишатися не можна. «Тут усе проти нас, — сказала вона. — Треба виїхати з міста і знайти лікарню десь інде». А в цей час репортер-киянин розмовляв телефоном зі своїм товаришем, корінним севастопольцем, у якого намагався з’ясувати, як ліпше виїхати з міста.
— Зараз прямо, — передавав він водієві те, що чув у слухавці, — трохи пізніше буде кільце, і на кільці треба піти ліворуч.
Саме на кільці їх спіймали. Очевидно, шансів утекти не було.
— Якийсь голлівудський бойовик! — пробурмотів грецький колумніст перед тим, як його витягли з машини і зламали ніс.
Репортер із Києва дивився на міцних озброєних хлопців у масках, на їхні ментівські звички й ментівські непоказні «Макарови» і розумів, що це продовження того жорстокого карнавалу, який почався не сьогодні перед українською військовою базою ППО, а значно раніше. Тоді, коли вперше на вулицях Сімферополя та Севастополя з’явилися однакові «зелені чоловічки», люди з автоматами й кулеметами, одягнені в новеньку російську форму бійців спецоперацій. Усі знали, що це російські солдати та офіцери. Усі знали — перевір номери їхньої зброї, і виявиться, що вона з Росії! Але при цьому всі вдавали, що молодики в зеленому — це місцеві кримські хлопці, які вирішили зберегти лад і законність на півострові. Самооборона, як вони себе назвали.
«Мы хотим свободно говорить на русском языке! Мы хотим быть частью великой культуры Пушкина, Толстого, Достоевского!»
Так скандували ті, хто створював шумовий фон для агресії проти українських військових. Усі ролі в карнавалі були розписані. Літні ветерани та жінки у плетених беретах голосно кричать, називаючи імена великих письменників. Зелені однакові люди штурмують військові частини. А міцні навчені хлопці в цивільному б’ють журналістів.
Ось хто їм найбільше заважав! Журналісти! Це вони ставлять незручні й недоречні питання «зеленим чоловічкам».
«Вы кто, вы откуда?»
«Мы местные».
«Тогда скажите, в каком районе Севастополя вы сейчас находитесь?»
«Не знаю».
«Какие же вы местные?»
«У меня приказ».
«Чей приказ?»
«Не могу сказать. Но вообще-то мы из России».
Це вони, журналісти, змушують верескливих тіток у беретах зізнаватися, що ні Пушкін, ні Достоєвський із Толстим їх не цікавлять і ніколи не цікавили. А хочуть вони, щоб пенсії в них були, «как в Москве». Та й багато українських військових, тих, хто внутрішньо вже погодився зламати присягу, не могли дочекатися моменту, коли цих нахабних співвітчизників із телекамерами приберуть із міста. А ще ліпше — з півострова. Зраджувати присягу перед камерою якось незручно.
Їм розбили камери. І переламали кістки.
Репортер із Києва тримався спокійно доти, доки його грецького товариша не взялися пакувати в багажник. Довготелесий грек у важкому шкіряному реглані погано вміщувався в багажнику. Йому допомогли стусанами. Потім ударами загнали туди й худого оператора. Той тримався за бік і важко дихав, дивлячись на пістолет, наставлений просто йому в обличчя.