2
Про фатальну ресору та жіночу хворобу Катажини Коссаковської
У той самий час кам’янецька каштелянова Катажина Коссаковська з дому Потоцьких, а також старша дама, її супутниця, вже п’ятий день подорожують з Любліна до Кам’янця і саме в’їхали до Рогатина. За ними їдуть вози зі скринями, в яких одяг, постіль та столові прибори: якщо доведеться зупинитися в заїзді, вони матимуть свої тарілки, чашки, ножі й виделки. Хоч спеціальні посланці заздалегідь повідомляють родину та друзів про їхній приїзд, часом не вдається вчасно дістатися до безпечного й зручного нічлігу. Залишаються заїзди й корчми, де їжа буває кепською. Пані Дружбацька уже в літах і ледве дихає. Скаржиться на погане травлення — мабуть, то через те, що кожен сніданок чи обід дорогою труситься в шлунку, наче сметана в маслянці. Але печія — то не хвороба. Гірші справи з каштеляновою — відучора їй болить живіт, і вона сидить у куті карети геть знесилена, холодна, спітніла і така бліда, що Дружбацька починає побоюватися за її життя. Тож вони шукають допомоги тут, у Рогатині, де старостує Шимон Лабенцький. Він — родич каштелянової, як і кожна поважна людина на Поділлі.
Сьогодні — торговий день, і коралового кольору карета на ресорах, оздоблена м’яким золоченим візерунком, із гербом Потоцьких на дверцятах, із кучером на козлах та ескортом чоловіків у яскравих одностроях, які супроводжують екіпаж від самих міських рогаток, викликає в Рогатині справжню сенсацію. Карета раз у раз зупиняється, бо дорогу перегороджують пішоходи й худоба. Постріли з батога над головою не допомагають. Дві жінки, що сховалися в кареті, пливуть розбурханими водами багатомовного ярмаркового натовпу, наче в коштовній мушлі.
Врешті-решт карета — що й не дивно серед такого шарварку — настромлюється на якесь дишло, тріскає ресора, ця новітня зручність, через яку зараз лише клопоти, каштелянова падає із сидіння на підлогу, а її обличчя викривлює гримаса болю. Дружбацька, лаючись, вистрибує просто в болото й починає самотужки шукати допомоги. Спершу звертається до двох жінок із кошиками, але ті хихочуть і тікають, говорячи між собою по-руському, потім хапає за рукав єврея в шапці й плащі — він намагається її зрозуміти, навіть відповідає своєю мовою і показує рукою в долину, в бік ріки. Тоді знервована Дружбацька перегороджує дорогу двом статечним купцям, які саме зійшли з брички й наблизилися до збіговиська, але вони, вочевидь, вірмени, які тут проїздом. Лише похитують головами. А поряд стоять турки і дивляться на Дружбацьку дещо іронічно — принаймні так їй здається.
— Тут хоч хтось говорить польською?! — кричить вона врешті, сердита на цей натовп, на це місце, куди її занесло. Ніби одне королівство, та сама Річ Посполита, але тут якось зовсім по-іншому, ніж у Великопольщі, звідки вона приїхала. Тут якось дико, чужинські обличчя, екзотичне, кумедне вбрання, якісь латані сукмани, хутряні шапки й тюрбани, босі ноги. Хати зіщулені й маленькі, глиняні — навіть на ринку. Сморід солоду та гною, вогкий пах опалого листя.
Нарешті вона помічає низенького літнього ксьондза, геть сивого, у не надто ошатному плащі, із сумкою через плече, який дивиться на неї здивованими широко розплющеними очима. Вона хапає його за поли плаща і смикає, цідячи крізь зуби:
— Заради бога, скажіть же, де тут дім старости Лабенцького? І більше жодного слова! Про решту — мовчок!
Ксьондз перелякано моргає. Не розуміє, говорити йому чи мовчати. Може, лише показати напрямок? Жінка, яка його так безпардонно смикає, дрібна, з дещо заокругленими формами, виразними очима й чималим носом; з-під чепця їй вибилося пасмо сивуватого волосся.
— Це поважна особа, і вона тут інкогніто, — каже вона ксьондзові, вказуючи на карету.
— Інкогніто, інкогніто, — повторює ксьондз схвильовано. Виловлює з натовпу хлопчину й велить йому вести карету до дому старости. Хлопець спритніше, ніж можна було сподіватися, допомагає випрягти коней, щоб легше було завернути.
За заштореними вікнами екіпажа постогнує каштелянова Коссаковська. Слідом за кожним зойком чується соковитий прокльон.
Про кров на шовках
Шимон Лабенцький, одружений з Пелагією з Потоцьких, є далеким кузеном Катажини Коссаковської. Дружини немає вдома, вона гостює в родичів у маєтку неподалік. Здивований несподіваним візитом, він квапливо застібає жакет французького крою й обсмикує мереживні манжети.
— Bienvenu, bienvenu[17], — повторює він дещо розсіяно, поки служниці разом із Дружбацькою ведуть каштелянову нагору, де господар віддав кузині найкращі покої. Потім, бурмочучи щось під ніс, посилає по рогатинського лікаря Рубіна. — Quelque chose de féminin, quelque chose de féminin[18].