Почесний кінець столу в старости Лабенцького
Будинок старости нагадує замок. Кам’яний, оброслий мохом, він стоїть на старих підвалинах. Через те тут вогко. З великого каштана на подвір’ї опадають уже лискучі плоди, а слідом за ними летить пожовкле листя. Здається, ніби двір укриває красивий помаранчево-золотий килим. З просторого холу двері ведуть до скупо вмебльованих, зате пофарбованих у яскраві кольори покоїв зі щедро оздобленими стінами й стелями. Дубовий паркет начищений до блиску. Тривають приготування до зими: в сінях стоять кошики з яблуками, які помандрують до зимових покоїв, щоб там пахнути й чекати Різдва. На подвір’ї — рейвах і рух, це селяни привезли дрова і складають їх у стоси. Жінки вносять кошики з горіхами, Дружбацька не може надивуватися їхнім розмірам. Вона розлускала один і насолоджується його соковитою м’якою серцевиною, вивчаючи язиком легку гіркуватість шкірки. З кухні долинає запах повидла, що там смажиться.
Внизу повз неї проходить лікар, щось буркає під ніс і піднімається сходами. Вона вже знає, що той «сатурнічний», як його назвав староста, єврей, який вивчав медицину в Італії, мовчазний і неприсутній духом, користується великою повагою Лабенцького — той так довго перебував у Франції, що позбувся там деяких упереджень.
Вже ополудні наступного дня Коссаковська випила трохи бульйону, після чого звеліла підкласти їй подушки й подати папір, перо та чорнило.
Катажина Коссаковська з Потоцьких, дружина кам’янецького каштеляна, власниця численних сіл і містечок, палаців і дворів, належить до хижаків. Ті, навіть коли потрапляють у пастку, у сильце мисливця, миттєво зализують рани і знову йдуть у бій. У Коссаковської є тваринний інстинкт, як у вовчиці. Нічого з нею не трапиться. Хай краще Дружбацька подбає про себе. Хай подумає, якою вона є твариною… Живе завдяки отим хижакам, розважає їх, тішить жартами й присмішками. Вона — приручена пташка-плиска, яка гарно виспівує свої трелі, але досить, аби з вікна, розчахнутого грозою, війнув вітер, і її здмухне геть.
Ксьондз приходить пополудні, трохи зарано, на ньому — той самий плащ, через плече — торба, яка пасувала б радше якомусь мандрівному продавцеві, ніж духовній особі. Дружбацька вітає його вже з порога.
— Пробачте, отче декане, за ту мою нестриману поведінку. Певно, я повідривала вам ґудзики, — каже вона до нього, бере за лікоть і веде до вітальні, міркуючи, що з ним робити далі. Обід подаватимуть не раніше ніж за дві години.
— Та це simpliciter була така мить… Nolens volens я прислужився здоров’ю ясновельможної пані каштелянової.
Дружбацька вже звикла до дещо іншої мови в різних панських маєтках, тож ці латинські вставки її просто смішать. Вона пів життя провела в них як дама до товариства і секретарка. Потім вийшла заміж, народила доньок, а тепер, після смерті чоловіка й народження онуків, намагається якось давати собі раду біля доньок, чи поруч із пані Коссаковською, або ж складаючи комусь компанію. Радіє, що вона знову в магнатському маєтку, де стільки всього відбувається і вечорами читають поезію. Вона захопила з собою кілька збірок, але соромиться їх показувати. Мовчить. Слухає ксьондзові балачки й відчуває, як легко знаходить із ним спільну мову, попри ту латину. Виявляється, ксьондз недавно відвідував палац Дідушицьких у Цуцилівцях[19] і тепер намагається у себе в плебанії відтворити те, що там бачив. Утішений, розігрітий лікером, якого випив уже зо три чарки, радий, що його слухають, він розповідає.
Вчора послали по каштеляна Коссаковського до Кам’янця, і тепер його всі очікують з хвилини на хвилину. Мабуть, приїде вранці, а може, вже вночі.
За столом сидять мешканці та гості дому, постійні й тимчасові. Найменш важливі — наприкінці столу, куди білосніжні скатертини не сягають. З-поміж мешканців тут сидить дядько господаря, який звертається до всіх «мосьпане» та «мосьпані». Є також управитель маєтків, несміливий вусатий чоловік гарної постави, а ще — вельми освічений отець-бернардин Ґаудентій Пікульський, який колись навчав релігії дітей Лабенцьких. На нього відразу напосідає ксьондз Хмельовський і відводить в куток кімнати, щоб показати єврейську книжку.
— Ми помінялися, я дав йому свої «Нові Атени», а він мені — Зогар, — каже гордо ксьондз Хмельовський і виймає із сумки книжку. — У мене прохання, — продовжує він обережно, — чи не могли б ви, якщо знайдеться вільна хвилинка, те і се мені звідти переказати?..
19
Тепер с. Вільхівці Жидачівського району Львівської області (прим. наукового редактора).