Пікульський розглядає книжку, розгортає її з останньої сторінки й читає, ворушачи губами.
— Ніякий це не Зогар, — каже він.
— Як це? — не розуміє ксьондз Хмельовський.
— Шор втулив вам, отче, якісь єврейські казки, — він пересуває пальцем уздовж рядків незрозумілих літер, — «Око Якова». Так вони називаються, це такі оповідки для простолюду.
— От уже той старий Шорисько, — ксьондз розчаровано хитає головою. — Певно, помилився. Що ж, мабуть, я й тут знайду трохи якоїсь мудрості. Якщо мені хтось перекладе…
Староста Лабенцький дає знак рукою, і двоє слуг вносять тацю з лікером, маленькі келишки й тарілочку з тонко нарізаними хлібними шкоринками. Хто хоче, може собі таким чином розпалити апетит, бо обід буде важким і ситним. Спершу — суп, далі — порізана нерівними скибками варена яловичина та інше м’ясо: теляча печеня, дичина й курятина; до того — варена морква, капуста з грудинкою, миски з масною кашею.
Ксьондз Пікульський за столом нахиляється до ксьондза Бенедикта і каже впівголоса:
— Зайдіть до мене, отче, у мене є єврейські книжки латиною, та й з гебрайською можу допомогти. Нащо одразу до євреїв ходити?
— Ти ж сам мені, сину, радив, — дещо роздратовано відказує Хмельовський.
— Та ж я жартома. Чи я знав, що ви справді підете?
Дружбацька їсть стримано, яловичина стрягне їй у зубах, а зубочисток щось не видно. Колупає курятину з рисом і глипає на двох молодих служниць, мабуть, ще недосвідчених, бо кривляються одна до одної через стіл, гадаючи, що гості, зайняті їжею, нічого не помітять.
Коссаковська наче недужа, але велить своє ложе в кутку покою обставити свічками і подати їй рису та курятини. А на додачу просить угорського вина.
— Отже, вашмосте, найгірше за вами, якщо кортить вина, — каже Лабенцький з ледь відчутною іронією. Він усе не може пробачити, що не поїхав на карти. — Vous permettez?[20]
Лабенцький встає, щоб із дещо надмірною церемонністю долити каштеляновій вина:
— За ваше здоров’я.
— А я маю випити за здоров’я того доктора, що поставив мене на ноги своєю мікстурою, — каже Коссаковська і робить великий ковток.
— C’est un homme rare[21], — каже господар. — Дуже освічений єврей, хоч позбавити мене подагри йому не вдається. Вчився в Італії. Кажуть, голкою знімає з ока більмо й повертає зір. Так було з однією зі шляхтянок неподалік, яка зараз вишиває найтоншою гладдю.
Коссаковська знов озивається зі свого кутка. Вона вже поїла і лежить на подушках, дещо бліда. Її обличчя, освітлене нерівним полум’ям свічок, наче викривлене якоюсь гримасою:
— Зараз повно євреїв усюди, ще трохи, і з’їдять нас із тельбухами, — каже вона. — Панам не хочеться працювати і дбати про маєтки, то й здають їх в оренду євреям, а самі гуляють у столиці. Не встигнеш моргнути, а тут уже єврей мито за міст збирає, тут — маєтком керує, тут — взуття й одяг шиє, усе ремесло в його руках.
Розмови за обідом сходять на економіку, яка тут, на Поділлі, завжди кульгала, хоч землі багаті. Тут міг би бути квітучий край. Ті поташ, селітра, мед. Віск, лій, полотно. Тютюн, шкіри, худоба — стільки того є, і нема кому збувати. А все чому? — питає Лабенцький. Бо Дністер мілкий, посічений порогами, дороги паскудні, навесні, як розтануть сніги, взагалі не проїдеш. Як торгувати, якщо кордон безкарно переходять турецькі банди й грабують подорожніх, так що доводиться мандрувати зі зброєю, винаймати охорону?
— У кого на це є гроші? — скаржиться Лабенцький і мріє, щоб було, як у інших краях: щоб торгівля квітнула і багатство людське примножувалося. Як у Франції — а земля ж там нічим не краща і ріки не повноводніші. Коссаковська каже, що в усьому винні пани, які платять селянам горілкою, а не грішми.
— А чи ви, пані, знаєте, що в Потоцьких у селян вже стільки днів панщини, що вони на своєму хазяйстві можуть працювати лише по суботах і неділях?
— У нас вони і в п’ятницю вільні, — відхрещується Коссаковська. — Та й працюють вони кепсько. Половину врожаю віддаємо робітникам, щоб вони зібрали другу половину, але й ці щедрі дари неба пропадають. У мого брата досі стоять велетенські стоги, їх жере хробачня, і ніяк неможливо їх продати.
— Того, хто вигадав збіжжя переробляти на горілку, треба озолотити, — каже Лабенцький і виймає серветку з-за коміра, даючи знак, що за добрим звичаєм час перейти на люлечку до бібліотеки. — Тепер цілі галони горілки їдуть возами на другий берег Дністра. Коран, щоправда, забороняє пити вино, але про горілку нічого не каже. Зрештою, поруч — земля молдавського господаря, а там християни можуть смакувати трунки досхочу… — Лабенцький сміється, показуючи пожовклі від тютюну зуби.