Вона дрібна й худа, наче стара курка, тіло її в’яле. Випукла пташина грудна клітка здіймається й опадає, наче в дитини. Напіврозтулені тонкі вуста западаються всередину. Але темні очі уважно стежать за рухами лікаря. Коли, прогнавши допитливих, він піднімає покривало, бачить усю її постать, маленьку, наче дитячу, з руками, обв’язаними різними мотузочками й ремінцями. Її обгорнули вовчими шкурами по саму шию. Вірять, що вовча шкура гріє і повертає сили.
Кому спало на думку волочити сюди цю стару, в якій залишилася жменька життя? — думає Ашер. Вона схожа на старий висушений гриб, у неї брунатне поморщене обличчя, а світло ще жорстокіше різьбить на ньому зморшки й западини, так що воно поступово перестає скидатися на людське. Ашерові здається: ще мить, і воно перетвориться на якийсь витвір природи — кору дерева, камінь, сучкувате поліно.
Помітно, що про стару тут дбають. Еліша Шор розповів Ашерові, що його дідусь, Зальман Нафталі Шор, той самий автор славетної книги «Тевуат Шор», та батько Єнти були братами. Не дивно, що й вона приїхала на весілля родича, якщо тут будуть кузини з Моравії та далекого Любліна. Ашер присідає біля низького ліжка і відчуває солоний запах людського поту, а ще — він замислюється на мить, шукаючи потрібне означення, — запах дитини. Люди в її віці починають пахнути як діти. Він знає: ця жінка не хвора, вона просто помирає. Старанно оглядає її і не бачить нічого, крім старості. Її серце б’ється нерівно і слабко, наче втомилося. Шкіра в неї тонка, як пергамент. Очі склянисті, впалі. Скроні також — а це знак близької смерті. З-під ледь розстебнутої під шиєю сорочки визирають якісь шнурочки й вузлики. Він торкається її затиснутого кулака, той якусь мить опирається, а потім, наче засоромлений, розквітає перед ним, немов засохла троянда пустелі. У долоні лежить клаптик шовку, густо списаний літерами: ץייש.
Ашерові здається, що та стара всміхається до нього беззубим ротом; її темні бездонні очі відбивають полум’я свічок, і це виглядає так, наче те світло доходить звідкись іздалеку, з глибин, що криються в людині.
— Що з нею? — питає Еліша, несподівано входячи до тісної кімнатки.
Ашер поволі підіймається і дивиться на його стривожене обличчя.
— Та що? Вона помирає. Не діжде весілля.
При цьому Ашерове обличчя прибирає промовистого виразу: навіщо було тягти її сюди в такому стані?
Еліша хапає його за лікоть і відводить набік.
— У тебе є ті твої методи, яких ми не знаємо. Допоможи нам, Ашере. М’ясо вже порубане, морква почищена. В мисках мокнуть родзинки, жінки патрають коропів. Ти бачив, скільки приїхало гостей?
— Її серце ледь б’ється, — каже Рубін. — Я нічого не вдію. Не треба було брати її з собою в подорож.
Він обережно вивільняє свій лікоть з руки Шора й рушає до виходу.
Ашер Рубін вважає, що більшість людей — дурні, і саме через дурість у світі стільки смутку. Це не гріх і не вроджена людська риса, це — хибний погляд на світ, помилкова оцінка того, що бачать очі. Внаслідок цього люди споглядають кожну річ наче відокремлено від усіх інших. Правдива мудрість — то мистецтво поєднувати все з усім, тільки тоді можна добачити справжні форми речей.
Йому тридцять п’ять, але виглядає він значно старшим. Останніми роками він згорбився і геть посивів. А мав же волосся чорне, як воронове крило. Та й із зубами клопіт. Іноді ще, коли вогко, пухнуть суглоби пальців. Він хворобливий, мусить дбати про себе. Йому вдалося уникнути одруження. Його наречена померла, поки він учився. Майже не знав її, тож особливо й не засмутився. Зате йому дали спокій.
Народився він у Литві. Був здібним хлопцем, тож родина вирішила послати його на навчання за кордон. Вирушив до Італії, але студій так і не закінчив. Його вчепилася якась болячка. Ледь вистачило сил, аби дістатися до Рогатина, де його дядько Анчель Лінднер шив ризи православним попам і був досить заможним, аби прихистити його в себе. Тут він дещо очуняв. І хоча кілька років вивчав медицину, так і не зміг визначити, що в нього була за хвороба. Безсилля, безсилля. Таке, що годі було поворухнути рукою, годі розклепити очі. Тітка кілька разів на день змащувала йому повіки овечим жиром із травами; так він поволі вертався до тями. Знання, здобуті в італійському університеті, поступово пригадувалися, і небавом він сам почав лікувати людей. Тепер йому це цілком непогано вдається. Але в Рогатині йому тісно — він тут наче комаха, навіки ув’язнена в краплі живиці.