Тепер він чує знайомі поскрипування та постукування, які під час подорожі щоразу вводять його в стан творчої медитації. Лише слідом за звуком із туману виринають Рошко, який веде за вуздечку коня, і бричка отця декана. Побачивши її, ксьондз відчуває приплив енергії, ляскає себе по руці рукавичкою і вмощується на сидіння. Рошко, як завжди, мовчазний, поправляє упряж і посилає ксьондзові довгий погляд. Туман робить його обличчя сірішим, і ксьондзові він здається старішим, ніж зазвичай, — неначе постарів за ніч, — а він же молодий хлопець.
Нарешті вони рушають, але видається, ніби стоять на місці; те, що вони їдуть, можна вгадати хіба що за похитуванням екіпажа та заспокійливим поскрипуванням. Він уже стільки разів їздив цією дорогою, стільки років, що всі краєвиди знає напам’ять, і не потрібні йому жодні орієнтири. Ксьондз знає, що тепер вони виїхали повз ліс на дорогу і їхатимуть нею аж до роздоріжжя — там стоїть каплиця, яку, зрештою, багато років тому збудував сам ксьондз, коли став парохом у Фірлеєві[3]. Довго міркував, кого в тій капличці поставити: вагався між святим Бенедиктом, своїм покровителем, та пустельником Онуфрієм, якого на пустині чудесна пальма годувала фініками, а ангели кожного восьмого дня приносили з неба Тіло Христове. Адже й Фірлеїв мав стати для ксьондза такою пустинею, коли він приїхав сюди, перед тим багато років навчаючи Димитрія, сина Його Високості пана Яблоновського. Трохи подумавши, він вирішив, що капличка все ж має слугувати не йому з його марними амбіціями, а простому людові, аби той мав де перепочити на роздоріжжі й скерувати свої помисли до неба. Так на мурованому білому постаменті з’явилася Матір Божа з короною на голові. Її гострим черевичком звивалася змія.
Але сьогодні потопає в тумані і вона, і капличка, і роздоріжжя. Видно лише верхів’я дерев — знак, що туман починає опадати.
— Бачите, панотче, Каська йти не хоче, — каже похмуро Рошко, коли бричка зупиняється. Рошко злізає з козлів і кілька разів розмашисто хреститься.
Потім нахиляється і вдивляється в туман, ніби у воду. З-під його ошатного червоного, хоч уже трохи побляклого кунтуша визирає сорочка.
— Я не знаю, куди їхати, — каже він.
— Як це не знаєш? Ми ж уже на рогатинському шляху, — здивовано каже ксьондз.
А проте… Він вилазить із брички й іде слідом за слугою. Разом безпорадно обходять екіпаж, витріщаючись у білість. Здається їм, ніби щось бачать, але очі, неспроможні ні за що зачепитися, починають із них кепкувати. Хто повірив би, що з ними щось таке може трапитися! Це ж наче заблукати у власній кишені.
— Тихо! — раптом каже ксьондз і піднімає палець угору, наслухаючи. Справді, звідкілясь зліва, з клубів туману, долинає слабкий шум води.
— Їдьмо за тим шумом. Це вода, — вирішує ксьондз.
Тепер вони поволі повзтимуть уздовж ріки, що має назву Гнила Липа. Вода їх вестиме.
Невдовзі ксьондз розпружується на сидінні, випростовує ноги й дозволяє зорові мандрувати морем туману. І тут-таки його охоплює мандрівна задума, бо людині найкраще міркується в дорозі. Повільно, неохоче оживає механізм його розуму, поклацують коліщата й важелі, рухаючи великі шестерні, — зовсім як у придбаному у Львові годиннику, що стоїть у сінях його плебанії; за нього ксьондз колись віддав грубі гроші. Ще мить — і пролунає «бім-бам». А може, світ народився саме з такого туману, — починає роздумувати він. Адже єврейський історик Йосиф Флавій твердить, що світ був створений восени, у час осіннього рівнодення. У цьому є сенс, адже в раю були плоди; якщо на гілці висіло яблуко, отже, напевне була осінь… Але тут-таки в його голові з’являється інша думка: хіба ж то аргумент? Невже всемогутній Бог не міг створити якісь нещасні фрукти позапланово, в будь-яку пору року?
Доїжджаючи до головної дороги, що веде до Рогатина, вони вливаються в потік пішоходів, коней і найрізноманітніших возів, що виринають з туману, наче фігурки з хліба, що їх ліплять на Різдво. Сьогодні середа, в Рогатині — базарний день, сунуть селянські підводи, навантажені мішками зі збіжжям, клітками з птицею, усілякими плодами землі. Поміж ними жваво марширують торговці найрозмаїтішим товаром: їхні прилавки, хитро складені, можна нести на плечі, наче коромисло; за мить вони заповняться кольоровими тканинами, дерев’яними іграшками, яйцями, що їх скуповують по селах за чверть ціни… Селяни ведуть кіз і корів на продаж — тварини, налякані гамором, зупиняються серед калюж і далі — ні руш. Повз них стрімко проїжджає підвода з дірявим накриттям, на ній — повно галасливих євреїв, що з’їжджаються на ярмарок до Рогатина з усіх околиць; слідом за нею протискається багата карета, якій серед цього туману й шарварку непросто зберігати гідність: світлі лаковані дверцята вже чорні від грязюки, а вираз обличчя кучера в блакитній пелерині зраджує, що він не сподівався такого гармидеру і тепер у розпачі шукає нагоди, аби звернути кудись із цього пекельного путівця.
3
Тепер с. Липівка Рогатинського району Івано-Франківської області (прим. наукового редактора).