Еліша Шор не на жарт стривожився через тітку, наказав м’яко постелити їй у невеликій кімнаті й звелів жінкам про неї дбати. Пополудні пішов до неї — і ось вони про щось там шепочуться, як завжди. Вони знайомі ціле життя.
Еліша дивиться на неї стривожено. Єнта розуміє, у чому річ:
— Невдалий час, правда ж?
Еліша мовчить. Єнта лагідно мружить очі.
— Хіба буває вдалий час для смерті? — врешті каже по-філософському Еліша.
Єнта каже, що зачекає, доки розійдеться той весільний натовп, від чийого подиху пітніють шибки, а в кімнатах стоїть задуха. Потерпить, доки гості поїдуть додому, натанцювавшись і напившись, доки підметуть підлоги й помиють посуд. Еліша все дивиться на неї — здається, турботливо, але думками він далеко звідси.
Єнта ніколи не любила Елішу Шора. Ця людина — наче дім із багатьма кімнатами. В одній те, в іншій се. Зовні — немовби один-єдиний дім, а всередині — різнобій. Ніколи не відомо, чого від нього чекати. І ще: Еліша Шор вічно нещасливий. Йому завжди чогось бракує, завше він тужить за чимось, що мають інші, або навпаки — має те, чого бракує іншим, але йому воно не потрібне. Тому він безугавно кривиться і нарікає.
Оскільки Єнта тут найстарша, кожен, хто приїжджає на весілля, одразу йде з нею привітатися. В її кімнатці наприкінці лабіринту — весь час гості. Щоб до неї дістатися, треба минути подвір’я і ввійти до наступного дому, що сусідить із кладовищем. Діти зазирають до неї крізь шпарини в стінах, якраз час ущільнити їх на зиму. Хая довго сидить у неї. Єнта кладе її долоні собі на обличчя, торкається її очей, вуст і щік — діти це бачили. Гладить її по голові. Хая приносить їй всілякі смаколики, поїть курячим бульйоном, додає ложку гусячого смальцю, і тоді Єнта довго і задоволено плямкає, облизує тонкі сухі губи, але сил, що їх додає смалець, усе одно не досить, щоб вона встала з ліжка.
Щойно приїхавши, гості з Моравії йдуть відвідати стару кузину — Саломон Зальман і його молоденька дружина Шейндель. Три тижні вони їхали сюди з Брюнна через Злін і Пряшів, далі через Дрогобич, але вертатимуться вони іншою дорогою. У горах на них напали якісь селяни-втікачі, і Зальманові довелося заплатити їм чималий викуп. Ціле щастя, що не забрали всього. Назад вони їхатимуть через Краків — якщо не випаде сніг. Шейндель якраз вагітна першою дитиною — вона щойно сказала про це чоловікові. Її нудить. Найбільше докучає їй запах кофію та спецій, що шириться з крамнички великою частиною Шорового дому. Та й запах старої Єнти не надто їй подобається. Вона побоюється цієї жінки, якоїсь дикої, в чудернацьких сукнях, із волосинами на підборідді. У Моравії старі жінки виглядають набагато доглянутішими, носять накрохмалені чепчики й акуратні фартушки. Шейндель упевнена: Єнта — відьма. Вона боїться сісти на краєчок її ліжка, хоч її й запрошують, їй здається, що від цієї старої щось перейде до дитини в її лоні, якесь непогамовне й похмуре божевілля. Намагається нічого не торкатися в цій кімнатці. Від тутешнього духу їй стає недобре. Взагалі, ці родичі з Поділля видаються їй якимись дикими. Врешті-решт Шейндель таки погоджується сісти на ріжку постелі, готова щомиті втекти.
Зате їй подобається запах воску — вона нишком нюхає свічки, — а також болота, перемішаного з кінським гноєм. А ще — хто б подумав — горілки. Саломон, старший за неї кремезний і черевастий бородань середнього віку, який пишається своєю гарненькою і граційною дружиною, приносить їй келишок. Шейндель смакує напій, але не може його проковтнути. Спльовує на підлогу.
Коли молода дружина присідає на ліжку Єнти, стара виймає руку з-під вовчих шкур і кладе її на живіт дівчини, хоч округлість іще зовсім не помітна. О так, Єнта бачить, що в животі у Шейнделі оселилась якась душа, ще невиразна, неописанна, бо одна з величезної тьми душ, що ними кишить усе довкола; вони лише шукають якоїсь вільної крихти матерії, щоб за неї вхопитися. Ось і зараз вони лижуть цю маленьку грудочку, що нагадує пуголовка, зазирають у неї, але там ще нічого нема, лише клаптики, тіні. Обмацують, куштують. Самі вони теж складаються з клаптиків: образів, спогадів, давніх учинків, уривків речень, літер. Ще ніколи Єнта цього не бачила так виразно. Правду кажучи, Шейнделі часом і самій буває якось неспокійно: наче хтось її обмацує, десятки чужих рук торкаються її, штрикають її пальцями. Вона нічого не каже чоловікові — не так просто знайти для цього слова.
Поки чоловіки сидять в одному з покоїв, жінки збираються в кімнатці Єнти — вони там ледь поміщаються. Час від часу хтось із них приносить із кухні трохи горілки, ніби потай, крадькома, але ж це частина весілля. З’юрмлені, збуджені передчуттям свята, вони починають гомоніти, на мить забуваючи про недужу. Але їй це не заважає — вона, здається, навіть рада, що стала осередком цих веселощів. Іноді жінки винувато й стривожено позирають на неї, коли вона починає дрімати. Але за мить стара вже прокидається з дитинною усмішкою на обличчі. Шейндель промовисто позирає на Хаю, коли та поправляє хворій вовчі шкури, огортає їй шию своєю шаллю; помічає, що стара носить безліч амулетів: якісь мішечки на мотузочках, шматочки дерева з незрозумілими знаками, фігурки з кості. Хая не насмілюється цього торкатися.