Коли світло свічки зникає за дверима і гасне в щілинах між дошками, Єнта розплющує очі й намацує амулет. Вона знає, що там написано. Розриває ремінець, відкриває коробочку і ковтає папірець, як пігулку.
Єнта лежить у тісній кімнатці, куди прислуга постійно приносить одежу гостей і кладе в ногах ліжка. Коли врешті десь у глибині дому починає грати музика, Єнту вже ледь видно з-під купи плащів; і лише Хая, що з’являється згодом, трохи наводить тут лад. Плащі опиняються на підлозі. Хая нахиляється над старою тіткою і слухає її дихання — воно таке слабке, що здається, ніби метелик своїми крильцями створює більший вітер. Але серце б’ється. Хая, ледь зарум’яніла від горілки, прикладає вухо до грудей Єнти, до цілих в’язок амулетів, шнурочків та ремінців, і чує тихе «тук-тук», дуже повільне, рівночасне з диханням.
— Бабусю Єнто! — тихо кличе Хая, і їй здається, що напівприкриті повіки старої здригнулися, смикнулися зіниці, а на вустах з’явилося щось схоже на усмішку. Це якийсь заблуканий усміх — часом кутики вуст підіймаються, часом опускаються, і тоді Єнта схожа на мертву. Її долоні ледь теплі, шкіра м’яка, бліда. Хая поправляє їй волосся, що вибилося з-під хустки, і нахиляється до її вуха:
— Ти жива?
І знов на обличчі старої з’являється та усмішка, що жевріє лише мить і щезає. Хаю здалеку кличе тупотіння ніг і гучні звуки музики, тож вона цілує стару в ледь теплу щоку і біжить танцювати.
До кімнати Єнти долинає ритмічне притупування — гості танцюють. Музики сюди майже не чути, вона глухне між дерев’яними стінами, розсипається на поодинокі звуки в крутих коридорах. Чути лише «гуп-гуп» — це стопи танцівників. Іноді ще пищання й погукування. Біля Єнти була якась літня жінка, але, спокушена весіллям, урешті-решт пішла. Єнті й самій цікаво, що там діється. Вона здивовано виявляє, що може легко вислизнути з власного тіла й зависнути над ним; вона дивиться на своє обличчя, запале й бліде. Дивне відчуття, але вже за мить вона пливе далі, похитуючись на повівах протягу, на вібраціях звуку, легко проходячи крізь дерев’яні стіни та двері.
Щойно Єнта все бачила згори, а через секунду її зір повертається під напівприкриті повіки. І так усю ніч. Підлітання — опадання. Балансування на межі. Це виснажує Єнту, правду кажучи, вона ніколи так не втомлювалася: ні прибираючи, ні пораючись у городі. І все ж усе це приємно — і підлітання, і опадання. Дратує лише цей рух, різкий, пронизливий, який намагається виштовхати її кудись далеко, поза обрій, ця сила, зовнішня й груба, якій непросто було б чинити опір, якби тіло зсередини надійно не оберігав амулет.
Дивно: її думки огортають цілу околицю. «Вітер», — промовляє якийсь голос у голові, мабуть, її власний. Вітер — це погляд померлих, яким вони дивляться на світ із того місця, в якому перебувають. «Ти бачила коли-небудь польові трави, як вони хитаються, вихиляються? На них точно дивиться хтось із мерців», — так їй хотілося б сказати Хаї. Адже якщо полічити небіжчиків, то виявиться, що їх набагато більше, ніж живих. Їхні душі очистилися довгою мандрівкою багатьма тілами і тепер чекають Месію, що прийде завершити творіння. І дивляться на все. Ось чому на землі віє вітер. Вітер — це їхній уважний погляд.
Після недовгого тривожного вагання вона сама вливається в той вітер, що гуляє над рогатинськими будинками, над приземкуватими халупами, над возами, що зачаїлися на ринку, чекаючи покупця, над трьома кладовищами, над костелами, синагогою й церквою, над рогатинським шляхом, — і жене далі, розчісуючи пожухлі трави на пагорбах; спершу хаотично, абияк, а згодом струнко, ніби учень, що запам’ятовує кроки танцю, біжить берегами рік аж до Дністра. Там зупиняється, бо Єнту чудує примхлива лінія русла, її викрутаси, схожі на літери ґімель і ламед[26]. І завертає назад, але аж ніяк не через кордон, який у змові з рікою розділяє дві великі держави. Адже для погляду Єнти такі перепони — ніщо.
4
Маріяш і фараон