Маріяш і фараон[27]
У єпископа Солтика серйозний клопіт. Навіть щирою молитвою не вдається прогнати ті думки. У нього пітніють руки, він прокидається на світанні разом із птахами, а спати з певних причин лягає пізно. Його нерви ніколи не відпочивають.
Двадцять чотири карти. Роздають по шість, одну тягнуть з колоди — вона буде козирем, яким можна буде бити інші масті. Єпископ заспокоюється лише тоді, коли сідає за гральний стіл, точніше, тоді, коли на столі уже лежить козирна карта. На нього в ту мить сходить щось на кшталт благословення. Розум досягає приємної рівноваги, чудесного aequilibrium, зір зосереджується на столі й картах, просто пожирає їх. Дихання вирівнюється, піт на чолі висихає, руки перестають тремтіти, набувають швидкості й точності, пальці спритно тасують карти і викидають їх одна за одною. Це мить особливої насолоди, єпископ ладен був би жити надголодь, відмовитися від усіх тілесних утіх заради цього моменту.
У маріяш єпископ грає з достойними суперниками. Нещодавно, коли сюди прибув з паломництвом перемиський канонік, грали до ранку. Грає з Яблоновським, Лабенцьким, Коссаковським, але йому все мало. Тому останнім часом трапляється й дещо інше. Йому незручно про це думати.
Він знімає через голову єпископське облачення, перевдягається у звичайне собі вбрання, на голову надягає шапку. Про це знає лише його камердинер Антоній — сказати б, член родини. Але той жодним жестом не зраджує подиву. Єпископові не можна дивуватися, єпископ — то єпископ, він знає, що робить, коли велить везти його до підміських корчем, де грають у фараона на гроші. За стіл сідають випадкові купці, шляхтичі-подорожани, гості з-за кордону, чиновники, що везуть листи та грамоти, а також різні авантюристи. У тих задимлених і не надто чистих корчмах здається, ніби грає цілий світ, ніби карти поєднують людей краще, ніж віра чи мова. Досить сісти за стіл, розгорнути перед собою віяло з карт — і все стає зрозумілим без слів. Треба лише грати так, щоб мати з того зиск, щоб забрати увесь виграш. Єпископові здається, що це — нова мова, яка ріднить усіх на один вечір. Коли йому бракує готівки, він посилає по єврея, але позичає лише невеликі суми. Для більших у нього є вексель від житомирських євреїв — когось на кшталт його банкірів; кожну позичку він завіряє своїм підписом.
Грає кожен, хто сідає за стіл. Ясна річ, єпископ волів би добірнішого товариства, але в рівних йому грошей якраз небагато, найбільше їх мають заїжджі гендлярі або турки, чи якісь офіцери, чи ще хтось, люди з нізвідки. Коли банкір висипає гроші на стіл і тасує карти, кожен, хто хоче грати проти нього, сідає до столу з власною колодою. Гравець бере з неї одну або й більше карт, розкладає їх перед собою, а згори кладе ставку. Закінчивши тасувати, банкір по черзі відкриває всі свої карти, відкладаючи першу праворуч, другу ліворуч, третю знову праворуч, четверту ліворуч — і так, аж доки не закінчиться колода. Карти праворуч — це виграш банкіра, ліворуч — виграш гравців. Якщо, наприклад, хтось поклав пікову сімку, а на неї — дукат і сімка з колоди банкіра опиняється праворуч, то гравець втрачає свій дукат; якщо ж вона опиняється ліворуч, то банкір платить дукат гравцеві. З цього правила є й виняток: остання карта, хай навіть і опиняється праворуч, є виграшем банкіра. Той, хто виграв у першому колі, може вийти з гри, може грати далі, зробивши ставку на іншу карту, а може й «паролити». Так завжди робить єпископ Солтик. Він залишає виграні гроші на карті й загинає кутик карти. Якщо цього разу він програє, то втрачає лише початкову суму.
Це доволі чесна гра — все в Божих руках. Як тут обдуриш?
Тож коли в єпископа накопичуються картярські борги, він благає Бога, щоби вберіг його від скандалу в разі, якби все випливло на поверхню. Він очікує солідарності, бо ж вони з Богом грають в одній команді. Але Бог діє якось мляво, іноді здається, що хоче зробити з єпископа Солтика нового Йова. Буває, що єпископ його проклинає; потім, звісно, кається і просить пробачення — всім відомо, який він запальний. Визначає собі піст і спить у волосяниці.
Наразі ніхто не знає, що він заставив єпископські клейноди, аби сплатити борги житомирським євреям. Не хотіли брати, мусив їх впрошувати. Коли відкрили скриню і побачили, що там усередині, прикрите про всяк випадок мішковиною, відсахнулися, ніби узріли якесь жахіття, почали зойкати і голосити.
— Я цього взяти не можу, — сказав найстарший з них. — Для вас це більше, ніж просто золото й срібло, а для мене — метал на вагу. І якщо в нас це знайдуть, то заллють нам оливи за шкуру.
Отак нарікали і зойкали, але єпископ був упертим, крикнув, трохи налякав їх. Врешті взяли й виплатили йому чисту готівку.