Пишу Тобі це все, бо роблю тут великі справи, тож не сумнівайся: Твоя позичка має покриття. Тим часом я вплутався в сумнівну оборудку з житомирськими євреями, а позаяк пожадливість їхня не має меж, гроші ці потрібні мені якнайшвидше. Аж дивно, що в нашій Речі Посполитій євреї можуть так відкрито й зухвало зневажати закон і добрі звичаї. Недарма папи Климентій VIII, Інокентій III, Григорій XIII та Олександр III веліли повсякчас палити їхні Талмуди, та коли ми врешті-таки спробували це тут зробити, ніхто нас не підтримав, а світська влада навіть нам перешкоджала.
Цікава річ: було вигнано татар, аріян, гуситів, а вигнати євреїв якось усі забувають, хоч вони п’ють нашу кров. За кордоном вони про нас уже склали прислів’я: Polonia est paradisus Judaeorum…
Про плебанію у Фірлеєві й тамтешнього грішного пастиря
Ця осінь — наче серветка, вишита невидимими голками. Так думає собі Ельжбета Дружбацька, їдучи позиченою в старости бричкою. Обабіч дороги — темно-брунатні розорані борозни та світліші смуги висохлої землі, а вгорі — смолисте гілля, за яке ще чіпляється найупертіше листя, творячи барвисті плями. Подекуди ще зеленіє соковита трава, немовби забула, що вже кінець жовтня, і ночами срібляться приморозки.
Пряма, як стріла, дорога йде берегом ріки. Ліворуч — піщаний яр, якась стихія колись розпанахала тут землю. Селянські вози під’їжджають туди по жовтий пісок. Неспокійні хмари пливуть небом; небо то затягує похмура сірява, то раптом з-за хмар зблискує яскраве сонце і всі речі на землі стають неймовірно виразними й колючими.
Дружбацька сумує за донькою, яка саме чекає п’яту дитину, і гадає собі, що зараз годилося б бути поруч із нею, а не вештатися цими чужими краями разом з ексцентричною каштеляновою, а тим паче не волочитися до маєтку того ксьондза-всезнайка. Але ж подорожі — то її життя. Хтось подумав би, що поезія — то заняття осіле, гідне пічкура, ближче до садочка, а не битого шляху.
Ксьондз чекає на неї біля брами. Нетерпляче схопив коня за упряж, ніби не міг дочекатися тих відвідин, і тільки-но Дружбацька зійшла з брички, взяв її попід руку й повів до саду.
— Прошу, пані добродійко.
Плебанія стоїть біля роз’їждженої дороги. Це дерев’яний будинок, гарно побілений, доглянутий. Видно, що влітку його оточувало безліч квітів — тепер вони лежать прив’ялими подушками. Але чиясь рука вже взялася наводити лад: згорнула частину бадилля в купку, яка несміливо тліє — полум’я якось непевно почувається у вологому повітрі. Поміж бадилля гордовито походжають двоє павичів — один уже старий, общипаний, від його хвоста мало що лишилося. Другий — самовпевнений, агресивний, підбігає до Дружбацької і тицяється їй у сукню, жінка злякано відсахується.
Вона зиркає на город: гарний, грядки чітко розплановані, стежка вимощена кругляками, все облаштовано, як велить садівнича наука. Біля огорожі — троянди для наливок і, мабуть, церковних вінків; далі — дягель, бедринець, шальвія. По камінні пнуться материнка, калачики, копитняк і рум’янок. Тепер від тих трав мало що лишилося, але про все можна довідатися з невеличких дерев’яних табличок, на яких написано назви.
Від плебанії вглиб невеличкого парку веде старанно вирівняна граблями стежина, обабіч якої стоять дещо кутасті бюсти з вигравіюваними підписами, а над входом до саду — незграбний напис на дощечці, зроблений явно ксьондзовою рукою:
Дружбацька кривиться, читаючи ті вірші.
Обійстя загалом невелике. З одного боку воно стрімко спускається до ріки, але й тут ксьондз приготував несподіванки: кам’яні східці, невеличкий місток над потічком, за яким стоїть костел — високий, масивний, похмурий. Він придавлює собою довколишні хати під солом’яними стріхами.
По обидва боки від східців — лапідарій. Слід зупинитися перед кожним каменем і прочитати надпис.
Ех nihil orta sunt omnia, et in nihilum omnia revolvuntur. З ніщоти все постало і в ніщоту обернеться, — читає Дружбацька. Зненацька її беруть дрижаки — і від холоду, і від цих слів, незугарно вигравіюваних у камені. То навіщо це все? Навіщо ці зусилля? Всі ці стежки й містки, садки, кринички й східці, всі ці написи?