Ксьондз веде її в бік дороги кам’янистою стежкою, вони обходять обійстя широкою дугою. Бідолашна Дружбацька — вона, мабуть, не сподівалася, що все так обернеться. Черевики в неї хороші, шкіряні, але вона змерзла дорогою і воліла б прихилитися старечою спиною до печі, ніж отак бігати полем. Нарешті господар після цієї примусової прогулянки запрошує її досередини; біля дверей плебанії стоїть ще одна чимала плита з написом:
Дружбацька дивиться на нього здивовано.
— А це що таке? Ви що, отче, вже до смерті готуєтеся?
— Краще все завчасу приготувати, щоб потім не завдавати зайвих клопотів бідним родичам. Варто знати, що буде написано на твоїй могилі. Інакше нашкрябають якісь нісенітниці. А так — я спокійний.
Втомлена Дружбацька присідає, їй кортить чогось попити, але стіл у кімнаті порожній, якщо не брати до уваги якихось паперів. Будинок пропахнув вогкістю, змішаною з димом. Вочевидь, тут давно не чистили коминів. Тягне холодом. У кутку стоїть обкладена білими кахлями піч, поруч — кошик із дровами. У печі недавно розпалили, і кімната ще не прогрілася.
— Як же я змерзла, — каже Дружбацька.
Ксьондз кривиться, наче проковтнув прогірклий кусень їжі, похапцем відчиняє креденс і виймає звідти гранчасту карафку та чарки.
— А каштелянова Коссаковська мені здалася знайомою, — починає він невпевнено, наливаючи лікер. — Я колись знав її найстаршу сестру…
— Яблоновську, мабуть? — неуважно питає Дружбацька, вмочуючи губи в солодкий напій.
До кімнати входить повна весела жінка — вочевидь, ксьондзова служниця, — несучи на таці дві миски з гарячим супом.
— Куди це годиться — так ганяти гостю по холоді? — питає вона отця з докором, і помітно, що йому незручно під її суворим поглядом. Дружбацька тим часом пожвавлюється. Хай буде благословенна та повнувата рятівниця.
Суп густий, овочевий, ще й з локшиною. Лише тепер отець декан помічає заболочені черевички Дружбацької, її згорблену спину; вона вся тремтить, і ксьондз робить такий жест, наче збирається її обійняти, але, ясна річ, стримується.
Слідом за служницею до кімнати забігає пес середніх розмірів, кудлатий, клаповухий, з хвилястою каштановою шерстю. Собака поважно обнюхує сукню Дружбацької. І коли та нахиляється, щоб його погладити, помічає цуценят, які набігли слідом, — їх четверо, і кожне іншої масті. Служниця збирається їх прогнати й мимохідь із незмінним докором нагадує ксьондзові, що він забув зачинити двері. Дружбацька просить залишити псів. Тепер вони будуть із ними до вечора, повсідавшись біля печі, яка нарешті розігрілася достатньо, щоб гостя могла зняти підбитий хутром кунтуш.
Дружбацька дивиться на отця Бенедикта і раптово усвідомлює, яким самотнім є цей постарілий занедбаний чоловік, що порається біля неї, намагаючись здивувати, наче хлопчик. Він ставить на стіл карафку і підносить келишки до світла, перевіряючи, чи вони чисті. Його зношена, пошарпана вовняна ряса витерлася на животі, і тепер у цьому місці лисніє світла пляма. Від цього Дружбацьку чомусь накриває хвиля розчулення. Вона мимоволі відводить погляд. Бере на коліна цуценя — це сучка, така схожа на свою матір. Маля відразу перекидається на спину, відкриваючи ніжне черевце. Дружбацька починає розповідати про своїх онучок. Хтозна, чи воно йому цікаво? Хмельовський слухає її неуважно, роззирається по кімнаті, немовби вишукуючи, чим іще можна зацікавити несподівану гостю. Тим часом вони попивають ксьондзову наливку, Дружбацька схвально киває. Нарешті настає час головної страви: відсуваючи набік келишки і карафку, Хмельовський гордо кладе на стіл свій твір. Дружбацька читає вголос:
— «Нові Атени, альбо ж Академія, повна всіляких наук, на різні classes, сиріч розділи, поділена. Мудрим для Нагадування, ідіотам для Науки, політикам для Практики, меланхолікам для розваги зладжена…».
Ксьондз, зручно розсівшись у кріслі, одним духом випиває келишок наливки. Дружбацька зітхає з неприхованим захватом: