Під сильним враженням я досі від одвідин Фірлеєва і зізнатися мушу, що Тебе, славний отче, я інакше уявляла: гадала, що маєш велику бібліотеку, а в ній багато секретарів сидить, і всі вони щось для Тебе вишукують, пишуть і переписують. А Ти, велебний отче, скромний, наче Франциск.
Подиву всілякого гідний Твій хист садівничий, дотепність і ерудиція, що є просто-таки величезною. Одразу по приїзді я з приємністю зайняла свої вечори перечитуванням «Нових Атен», що їх знаю добре, бо ж зачитувалася ними, коли ще були вони видані вперше. І якби дозволили очі, читала б годинами. А тепер се прикметно, бо знаю Автора особисто, і буває навіть так, що чую його голос, немовби Ти, велебний отче, сам читаєш мені свій твір. Та й книга ся, треба сказати, дивна і чудесна: можна читати її без перерви, то в однім місці, то в іншім, і повсякчас щось цікаве зостається в голові, і не покидає гадка, який то світ великий і складний, що обняти його думками ніяк не можна, хіба лише уривками, окрушками дрібних усвідомлень.
А втім, тепер тьма западає рано і щодня краде нам хвилини життя нашого, світло ж свічок є лише марною подобизною світла правдивого, і очі наші терпіти його довго не можуть.
Знаю проте, що замисел «Нових Атен» є замислом великого генія і відваги незвичайної нашого ради просвітлення і скріплення духу — всіх нас, що в Польщі сущі, понеже є ця книга зібранням усілякого знання.
Є, однак, річ, яка в добрім читанні мені немало шкодить, і про се ми, велебний отче, говорили в Тебе у Фірлеєві. І се — латина, та не так сама латина, як її незвичайна премногість. Вона всюдисуща, як сіль, що її забагато сиплемо до страви, і, замість робити харч смачнішим, вона не дає нам його проковтнути.
Знаю, боголюбивий отче, що латина — то мова, що на все має слова, і глаголів у ній зручних більше, ніж у мові польській, а проте той, хто її не знає, загубиться у Твоїй книзі на вічні віки. А Ти ж бо думав про тих охочих до читання, що латини не знають, як оті купці, шляхта дрібна і не дуже вчена, ба навіть кмітливі ремісники: то їм потрібне те знання, що Ти його так ретельно громадиш, а не побратимам Твоїм, священникам і академікам, які можуть читати всілякі книги. Якщо, певна річ, захочуть, бо хочеться їм не завжди. Вже не кажу про жіноцтво, яке читати нерідко добре вміє, але позаяк у школах не вчене, в латині губиться.
Єпископ Солтик пише лист до папського нунція
Звечора єпископ залишив собі писання цього листа наостанок, але його перемогла втома, тож сьогодні доводиться починати день із такої малоприємної справи. Секретар сонний, ледве гамує позіхання. Грається пером і перевіряє товщину лінії, доки єпископ починає диктувати:
Єпископ Каєтан Солтик, коад’ютор Київський, до папського нунція Нікколо Серри, архієпископа Мітілінського…
У ту мить до кімнати входить хлопець-слуга, що чистить печі, і береться за свою справу. Совання лопатки здається єпископові нестерпним, усі думки з його голови вилітають, наче ота хмарка попелу з печі. Та й на смак єпископові та справа не приємніша за попіл.
— Зроби це згодом, хлопче, — звертається він до нього лагідно й збирає докупи розгублені думки. Перо починає атакувати невинний папір:
Ще раз вітаю Ваше Преосвященство з новою посадою в Польщі і маю надію, що стане вона оказією для всебічного зміцнення віри в Ісуса Христа на землях, що їх Він оточив особливою ласкою. Бо ж ми тут у Речі Посполитій — найвірніші вівці в Його стайні, найвідданіші Йому серцем…
Тепер єпископ Солтик зовсім не знає, як перейти до суті справи. Спершу він збирався все описати загальниками — не сподівався виразного прохання про рапорт, до того ж від нунція. Це йому дивно, бо нунцій всюди має своїх шпигунів, і хоч сам свого довгого італійського носа нікуди не встромляє, зате користується послугами інших запопадливих носів.
Секретар чекає наступного речення, на кінчику його пера вже зібралася чимала крапля. Але цей досвідчений чоловік добре знає звички крапель чорнила і не поспішає, аби вже в останню мить струсити її назад у каламар.
Як же це описати? — міркує єпископ Солтик, і на думку йому спадають красиві речення на кшталт: «Світ є паломництвом вельми небезпечним для тих, що зітхають за вічністю». Але це лише зрадило б незручність ситуації, в яку потрапив архієпископ, змушений виправдовувати свої вчинки — правильні, хоч і прикрі, — замість того, щоб думки свої віддавати молитві та духовним потребам пастви своєї. То як же почати? Може, з історії про знайдену дитину? Діялося те недавно, того-таки року, під Житомиром, у селі Маркова Волиця.