Зелік
Той, що втік, просто зіскочив з воза, яким їх, зв’язаних, везли до тюрми на тортури. Виявилося, що це нескладно, бо зв’язали їх абияк. Доля чотирнадцятьох в’язнів, у тім числі двох жінок, була насправді вирішена. Їх вважали майже мертвими, і нікому не спало на думку, що хтось із них міг би спробувати втекти. Віз у супроводі кінного конвою перед самим Житомиром цілу милю їхав лісом. Там і втік Зелік. Якось виплутав руки з мотузка, дочекався слушної миті, і коли вони опинилися біля самих хащ, одним стрибком зіскочив з воза і зник у лісі. Решта в’язнів сиділи тихо, схиливши голови, ніби мирячись із власною близькою смертю. Охоронці не відразу збагнули, що сталося.
Батько Зеліка, той самий, який позичав гроші Солтикові, заплющив очі й почав молитися. Зелік, уже ступивши на лісові трави, озирнувся й добре запам’ятав ту картину: зсутулений старий, літнє подружжя, що сидить поруч, торкаючись плечима, молода дівчина, двоє батькових сусідів, чиї білі бороди контрастують із чорнотою плащів, біло-чорна пляма талеса. Лише батько дивиться на нього спокійно, неначе все знав від початку.
Тепер Зелік мандрує. Все відбувається вночі. Вдень він спить: лягає на світанку, коли птахи співають найгучніше, і встає на смерканні. Йде — не дорогами, а вздовж них, кущами, намагаючись оминати відкриті місцини. Якщо ж доводиться переходити полем, стежить, аби хоч пшениця на ньому росла — добре, що не весь урожай ще зібрали. Мандруючи, він майже не їсть — хіба що гіркі тверді яблука, — але й голоду не відчуває. Весь час тремтить від страху, а ще від гніву й обурення. Його руки й ноги дрижать, і в шлунку все стискається, тому він блює жовчю, довго й з огидою потім спльовуючи. Було кілька дуже ясних ночей, освітлених повним, самовдоволеним місяцем. Бачив здалеку вовчу зграю, чув їхнє виття. За ним спостерігали стада сарн — здивовані, вони спокійно проводжали його поглядом. Помітив його якийсь мандрівний жебрак, сліпий на одне око, брудний і розкуйовджений: не на жарт злякався Зеліка, перехрестився і чкурнув у кущі. Звіддалік Зелік бачив гуртик селян-утікачів, які вчотирьох переправлялися через ріку, до Туреччини; на його очах звідкись узялися вершники, схопили їх і зв’язали мотузками, як худобу.
Однієї ночі починає дощити, місяць ховається за хмарами. Зелікові вдається перепливти ріку. Весь наступний день іде на те, аби висушити одяг. Змерзлий, охлялий, він думає лише про одне. Як могло статися так, що пан, для якого він вів рахунки, пов’язані з вирубкою лісів, — на перший погляд, цілком порядний чоловік — виявився недоброю людиною? Чому неправдиво свідчив на суді? Як він міг брехати під присягою, до того ж ішлося не про гроші чи ґешефти, а про людське життя? Зелікові це не вміщається в голові. Весь час бачить перед очима ті самі картини: його арештовують, силоміць виводять із дому разом з іншими. Поруч — його старий цілком глухий батько, який не розуміє, що відбувається. А далі — нестерпний біль, який заволодіває тілом і затуманює розум, біль, що є царем цього світу. І ще — віз-драбиняк, що возив їх із в’язниці на тортури, через містечко, де люди плювали на них, очманілих і покалічених.
Приблизно через місяць Зелік дістався Ясс, де жили знайомі його матері. Вони прихистили його, вже знаючи, що сталося. Там певний час Зелік повертається до тями. Його мучить безсоння, він боїться заплющити очі; часом йому таки вдається зануритися в сни, він ніби падає в каламутну воду, послизнувшись на глинястому схилі, — і тоді бачить тіло батька, загрузле в якомусь мулі, непоховане, страшне. Ночами його охоплює страх, що смерть чаїться десь у темряві й може його знову схопити: пітьма — її країна, там марширують її полки. Якщо вже йому вдалося так просто вислизнути з її лабетів, так залюбки залишити за спиною тих, кого вона обрала, вона завжди матиме на нього зуб.
Тому Зелік не зупиняється. Рушає на південь, пішки, як прочанин. Дорогою стукає до єврейських обійсть, де зупиняється на ніч. Розповідає за вечерею свою історію, і люди переказують її, передають із вуст у вуста, з міста до міста, наче коштовний товар. Невдовзі його оповідь вже йде попереду нього: люди вже знають його історію, чекають на нього, оточують своєрідною шаною. Кожен допомагає йому, як може. У шабат Зелік відпочиває. Один день на тиждень пише листи — до родичів, до єврейських громад, до рабинів, до Сейму чотирьох земель[43]. До євреїв і християн. До польського короля. До папи. Стоптує кілька пар черевиків і виписує кварту чорнила, доки йому вдається дістатися Рима, і якимось дивом — немовби завдяки заступництву могутніх сил — наступного ж дня стає перед лицем папи.