II
КНИГА ПІСКУ
5
Про те, як з утоми Бога постає світ
Буває так, що Бога мучать його ясність і тиша, його нудить від нескінченності. Тоді він, наче велетенська чутлива устриця, чиє тіло, таке беззахисне й вразливе, відчуває найменші коливання часточок світла, стискається, вивільняючи трохи місця, де одразу з нічого виникає світ. Спершу світ нагадує плісняву, він мереживний і білий, але швидко росте, окремі нитки сплітаються, творячи міцну тканину. Нарешті він твердне й починає набувати барв. Усе це супроводжує низький ледь чутний звук, похмура вібрація, яка змушує атоми тривожно дрижати. І саме з цього руху постають часточки, а згодом — піщинки й краплини, що ділять світ навпіл.
Зараз ми на боці піску.
Очима Єнти бачимо низький обрій і велетенське помаранчево-золоте небо. Здоровенні мішкуваті купчасті хмари пливуть на захід, ще не знаючи, що за мить проваляться в безодню. Пустеля — червона. Навіть найменші камінці відкидають довгі розпачливі тіні, якими неначе намагаються зачепитися за твердь.
Кінські й ослячі копита майже не залишають слідів, ковзають по камінні, збиваючи хіба що трішки куряви, яка тут-таки осідає, вкриваючи кожну відмітину, кожну подряпину на поверхні землі. Тварини сунуть поволі, втомлені цілоденним переходом, із похиленими головами, наче в трансі. Їхні спини звикли до тягарів, які щоранку після нічного привалу знов притискають їх до землі. Хіба що віслюки щоразу влаштовують рейвах, роздираючи світанок сповненим жалю і подиву вереском. Але зараз навіть вони, природжені бунтівники, змовкли, сподіваючись довгожданого спочинку.
Поміж усім сновигають люди, стрункі на тлі масивних, спотворених вантажами обрисів тваринних туш. Наче стрілки, що позбулися своїх циферблатів, вони тепер самочинно відмірюють хаотичний, свавільний час, якого не приборкає жоден годинникар. їхні довгі колючі тіні простромлюють пустелю, шпигають дедалі густіші присмерки.
Багато з них мають на собі довгі світлі плащі, голови їхні обмотані тюрбанами, колись зеленими, а тепер вибляклими на сонці. Інші сховалися під широкими крисами капелюхів, їхні обличчя нічим не відрізняються від тіней, що їх відкидає каміння.
Це караван, який кілька днів тому вирушив зі Смирни[44] і рухається на північ, до Константинополя, аби згодом завернути на Бухарест. Дорогою він розділятиметься і знов з’єднуватиметься. Частина купців відокремиться вже через кілька днів у Стамбулі, вони попрямують через Салоніки та Софію до Греції й Македонії, інші йтимуть аж до Бухареста, а декотрі мандруватимуть до самого кінця, вздовж Прута, до польського кордону, щоб перейти його вбрід через мілкий Дністер.
На кожному привалі треба знімати зі спин тварин вантажі й уважно передивлятися все, що лежить старанно запакованим на возах. Деякі товари — як-от партія довгих турецьких люльок — надзвичайно крихкі. Кожна люлька обмотана клоччям і додатково загорнута в полотно. Є трохи турецької зброї, є парадна кінська упряж, є килимки і ткані пояси, якими шляхтичі підперізують свої жупани.
Ще їде бакалія в дерев’яних скринях, ретельно захищених від сонця, різні тканини, ба навіть лимони та помаранчі, ще трохи зелені, аби не зіпсувалися за час подорожі.
Один вірменин, такий собі Якубович, який приєднався до каравану в останню мить, везе на окремому возі предмети розкоші: ткані доріжки й розкішні турецькі килими. Тепер трясеться над цим товаром, дратується через кожну дрібницю. Він уже міркував про те, щоб сісти на корабель і все перевезти зі Смирни до Салонік за два дні, але сьогодні морська торгівля небезпечна, можна потрапити в неволю, розмови про це повертаються щоразу, коли караван зупиняється перепочити біля багаття.
Нахман Самуель бен Леві з Буська саме присів собі, тримаючи на колінах пласку скриньку. Він везе тютюн, спресований у тверді плитки. Його небагато, але Нахман сподівається хорошого прибутку, бо тютюн якісний і купив він його недорого. У спеціально пошитих кишенях має ще й інші дрібні, але цінні речі: красиве каміння, переважно бірюзу, а ще кілька довгих щільно спресованих паличок смоли для паління, яку додають до тютюну і яку так любить Мордехай.
Вони збирали караван кілька днів, тим часом бігаючи різними турецькими установами, аби за щедрий бакшиш[45] отримати ферман — наказ турецьким урядовцям, аби ті дорогою пропускали караван.