З одного боку, мене потішило вельми, що десь там угорі, де щодня пишуться плани світу, існує така сувора справедливість. Та водночас мені стало всіх нас шкода, особливо ту горду пані, таку красиву й недосяжну. Чи знала вона про це? Чи хтось їй сказав? Чи в їхній церкві розповідають людям, як буде колись? Що все обернеться навиворіт і слуги стануть панами, а пани їм служитимуть? І чи добре воно буде? Чи справедливо?
Перед від’їздом той пан посмикав мого батька за бороду, а його гості реготали. Відтак він наказав своїм військовим випити єврейської горілки, що вони старанно й виконали, принагідно мало не розваливши корчму і не знищивши бездумно наших скромних набутків.
Нахманові доводиться встати. Тільки-но сідає сонце, відразу стає нестерпно холодно — не так, як у місті, де розігріті мури ще певний час втримують спеку і сорочка вечорами липне до спини. Він бере лампадку і вкривається бархановою накидкою. Носії грають у кості, ще трохи — і спалахне сварка. Небо вже всіяне зорями, і Нахман мимохіть визначає сторони світу. На півдні — Смирна, або ж Ізмір, як її називає ребе Мордке. Звідти вони вирушили позавчора. Вся вона — гармидер різнобійних кутастих будівель, нескінченний безлад дахів, що його подекуди гамують стрункі голки мінаретів або — зрідка — куполи християнських храмів. І здається йому, що в темряві чутно з-за обрію голос муедзина, напористий і жалібний. От-от із каравану йому відповість другий, і повітря миттю сповнить мусульманська молитва, яка має бути гімном і похвалою, а звучить як плач.
Нахман дивиться на північ і бачить там, далеко, десь у звоях пітьми, невеличке містечко серед боліт. Небо над ним — таке низьке, що ледь не настромлюється на вежу костелу. Містечко здається геть безколірним, ніби збудоване з торфу й притрушене попелом.
Коли я народився в 5481 році, за християнським літочисленням — 1721-му, мій батько, свіжоспечений рабин, узявся за виконання своїх обов’язків, навіть не усвідомлюючи, де йому доведеться жити.
У Буську річка Полтва впадає в ріку Буг. Місто завжди належало королю, а не панам, тому нам жилося тут добре. І, мабуть, через те його весь час руйнували — то козаки, то турки. Якщо небо — то дзеркало, в якому відбивається час, то над містом вічно висить образ охоплених полум’ям будинків. Щоразу після руйнування воно хаотично відбудовувалося, розповзаючись в усі боки по болотах, бо вода тут — єдина цариця. Коли починалася відлига, болото виповзало на шляхи й відрізало містечко від решти світу, а його мешканці, як усі мешканці боліт і торфовищ, сиділи у вогких хатах похмурі, замшілі, наче вкриті пліснявою.
Євреї мешкали групками в різних кварталах, але найбільше їх було в Старому місті та в Ліпибоках. Торгували кіньми, возили їх з міста до міста на ярмарки, тримали невеликі тютюнові крамнички, переважно завбільшки із собачу буду. Дехто обробляв землю, більшість же займалася якимось ремеслом. Здебільшого то були злидарі, покірні й забобонні.
Ми дещо зверхньо дивилися на довколишніх селян, русинів і поляків, які від самого світанку гнули спину і розправляли її лише під вечір, коли сідали на лавках біля воріт. Краще вже бути євреєм, ніж селянином. Та й вони нам дивувалися: куди ж то так мчать ті жидки на своїх возах і чому так галасують? Жінки мружили очі: цілий день під палючим сонцем вони збирали колоски після жнив.
Навесні, коли прибережні луки зеленіли, до Буська зліталися сотні, а може, й тисячі лелек. Вони крокували, наче королі, статечно й бундючно. Мабуть, тому тут народжувалося стільки дітей: селяни вірили, що їх приносять лелеки.
На гербі Буська зображений лелека, що стоїть на одній нозі. Так і ми, бущани, вічно стояли на одній нозі, готові вирушити в дорогу, зв’язані з життям єдиною орендою, єдиною угодою. Довкола нас було мокро, в’язко. Закон ніби й існував, але він був мулький, каламутний, наче брудна вода.
У Буську, як і в більшості подільських містечок і сіл, жили майже винятково такі ж, як і ми. Ті, що називали себе «нашими» або «правовірними». Всім нашим серцем, усією істотою своєю ми вірили, що Месія з’явився в Туреччині й, відходячи, залишив нам свого наступника. А насамперед — шлях, яким ми маємо йти.
Що більше батько читав і дискутував у бет-мідраші, то більше схилявся до таких поглядів. Через рік після переїзду сюди, начитавшись сабатіанських книг, він цілковито прийняв їхню правду, а його природні вразливість і релігійність лише сприяли цьому.