«Бо як же інакше? — питав він. — Якщо Бог такий ласкавий до нас, чому стільки страждання довкола? Виходиш на ринок у Буську, і коліна аж підгинаються під тягарем цього болю. Якщо він любить нас, чому ми не здорові й ситі? Чому й інші не здорові? Чому ми мусимо щодня дивитися на хворобу і смерть?» Він аж горбився під тим тягарем. А потім починав свої звичні нарікання на рабинів і їхні звичаї, поступово розпалюючись і дедалі жвавіше жестикулюючи.
Ще дитиною я часто бачив його на базарчику біля крамниці Шилі. Він стояв там і щось обурено вигукував разом з іншими. Його худорлява, непримітна постать здавалася більшою, коли він говорив. Бо промовляв він щиро й від серця.
«З одного закону в Торі Мішна[52] вивела дюжину, а Гемара[53] — п’ять дюжин. У пізніших коментарях законів уже стільки, скільки піщинок у пустелі. То скажіть, як же нам жити?» — вигукував він драматично, аж спинялися перехожі.
Шиля, який не надто переймався торгівлею і більше цікавився дискусіями перед своєю крамницею, сумно підтакував, частуючи чоловіків люлькою: «Ще трохи, і не залишиться нічого кошерного».
«Важко дотримуватися приписів, коли ти голодний», — підтакували йому інші й зітхали. Зітхання теж було частиною розмови. Переважно то були прості купці, але часом приходили вчителі з єшиви й докидали щось від себе до того щоденного ринкового гамору. Невдовзі починалися скарги на панські порядки, на ворожість селян, яка могла отруїти життя, на ціну борошна, на погоду, на міст, що його зруйнувала повінь, на вологість, через яку гниють фрукти на деревах.
Отак і мене змалку наповнювало те вічне незадоволення світом. Щось у ньому не так, якийсь фальш довкола. Чогось нам не розповідали в єшивах. Мабуть, приховували від нас якісь факти, і тепер нам ніяк не вдається поскладати світ докупи. Десь точно є таємниця, яка пояснить усе.
З часів молодості мого батька всі в Буську так говорили, а ім’я Шабтая Цві згадували часто, до того ж не пошепки, а на повен голос. У моїх дитячих вухах воно лунало, наче галоп вершників, що несуть рятунок. Проте сьогодні це ім’я краще не вимовляти вголос.
Моя молодість
Від самого початку я хотів вивчати книги, як чимало хлопців мого віку, але, як то властиво одинакам, був надто прив’язаний до матері й батька. І лише коли мені виповнилося шістнадцять, збагнув, що хочу служити якійсь добрій справі. Я належав до тих, кому ніколи не досить того, що є.
Тож коли до мене дійшли чутки про великого вчителя Баала Шема Това[54] і про те, що він приймає учнів, я вирішив приєднатися до одного такого товариства і покинув рідний Буськ. Хоч мати моя заламувала руки, я таки самотою вирушив на схід, до Меджибожа, за двісті миль[55]. Уже першого дня зустрів хлопця, дещо старшого за мене, який з тією самою метою вирушив із Глинної й був третій день у дорозі. Той Лейбко — щойно одружений і дещо переляканий своїм одруженням молодик, якому лише засіявся вус, — заявив дружині й тестям, що, перш ніж візьметься заробляти гроші, мусить торкнутися правдивої святості й насититися нею на всю решту життя свого. Лейбко походив із шанованої родини глиннських рабинів, і те, що він злигався з хасидами, було для родичів справжнім лихом. Двічі по нього приїжджав батько і благав повернутися додому.
Невдовзі ми стали нерозлучними. Спали під одним рядном, ділилися кожним шматком хліба. Я любив із ним розмовляти, адже був він хлопцем вразливим і міркував не так, як усі. Ночами під тим брудним рядном ми розв’язували великі загадки.
Як одружений чоловік, він увів мене також у ті справи, що стаються між чоловіком і жінкою, і це здалося мені не менш захопливим, ніж питання цімцуму[56].
Хата була велика, дерев’яна й низька. Ми спали покотом у ліжку, що було завширшки як кімната — від стіни до стіни. Спали поряд, притулившись один до одного, — худі хлопці під покривалами, у яких не раз траплялися воші. Потім покусані ними литки змащували листками м’яти. Їли небагато: хліб, олія, трохи ріпи. Часом жінки приносили нам якісь ласощі, наприклад родзинки, але було нас так багато, що вистачало по кілька кожному — досить, аби не забути їхнього смаку. Зате ми багато читали. По правді, читали ми безперестанку, через що очі в нас були весь час зачервонілі, як у кроликів, — за цим нас упізнавали. А вечорами, коли Бешт міг нам присвятити трохи свого благословенного часу, ми слухали його розмови. Слухали, як він бесідує з іншими цадиками. Саме тоді мене почали цікавити запитання, на які не надто переконливо міг відповісти батько. Як може існувати світ, якщо Бог — усюди? Якщо Бог — усеприсутній, звідки беруться речі, які не є Богом? Як Бог міг створити світ з нічого?
54
Баал Шем Тов (скорочено — Бешт, справжнє ім’я — Ізраель бен Еліезер, 1698–1760) — єврейський цадик, засновник хасидського руху.
55
Тут радше осучаснення відстані. Відстань між Буськом та Меджибожем близько 240 км, що в тогочасних польських милях складає близько 33,5 миль (прим. наукового редактора).
56
Цімцум — згідно з ученням кабали, початковий акт творення, під час якого нескінченний Бог стискається, даючи початок порожнечі.