Учнів Бешта (хай буде благословенне його ім’я) того року почала косити дивна хвороба. Так казав він сам з гіркотою й тривогою, а я не знав, що він має на увазі.
Якось під час молитви один зі старших хлопців вибухнув плачем і ніяк не міг заспокоїтися. Його відвели до святого, і там нещасний, схлипуючи, зізнався, що під час молитви «Шема Ісраель»[57] уявляв собі Христа і до нього спрямовував свої слова. Всі, хто чув ті страшні слова, затуляли вуха руками й заплющували очі, аби не впустити до свого серця такого блюзнірства. Бешт лише сумно похитав головою, а потім пояснив це так просто, що на всіх зійшло велике полегшення: мабуть, той хлопець щодня проходив повз якусь християнську капличку і там бачив Христа. А коли на щось довго й часто дивитися, цей образ входить у зір і розум, в’їдається в них, наче луг. Розум же людський потребує святості, шукає її всюди, наче зелений пагін, що в темній печері пнеться до бодай найкрихітнішого світла. Це було гарне пояснення.
У нас із Лейбком була таємна пристрасть: ми дослухалися до самого звучання мови, до шелесту молитов із-за ширми, і нашорошували вуха, щоб краще почути слова, які в молитовній скоромовці зливалися, змішуючи свої значення. І що чуднішим був результат тих наших ігор, то більше ми раділи.
У Меджибожі всі, як і ми, думали лише про слова, тож і містечко здавалося якимось недоробленим, мізерним і тимчасовим, немовби в тому протистоянні зі словом матерія нишкла й засоромлено задкувала: здавалося, болотистий і роз’їжджений возами путівець вів у нікуди, а невеличкі хатки обабіч нього та дім науки — єдина будівля з дерев’яним ґанком із почорнілого трухлявого дерева, в якому ми колупали пальцем дірки, — наче виринули зі сну.
Можна сказати, що так само ми колупали пальцем дірки і в словах, бажаючи дістатися до їхнього таємничого осердя. Моє перше осяяння було викликане подібністю двох слів.
Отже, аби створити світ, Бог мусив усунутися із самого себе, залишаючи у своєму тілі порожнечу, яка мала стати простором для світу. З того простору Бог зник. Слово «зникати» походить від кореня «елем», а місце зникнення називають «олам» — світ. Тож у самій назві світу міститься історія зниклого Бога. Світ постав лише завдяки тому, що Бог його покинув. Спершу щось було, відтак щезло. Це і є світ. Увесь світ — то одна велика відсутність.
Про караван
і про те, як я зустрів ребе Мордке
Коли я повернувся додому, мене вирішили оженити, аби я більше нікуди не повіявся. Нареченою була шістнадцятилітня Лея, дівчина розумна, щира і розважлива. Все це не надто допомогло, бо тільки-но я знайшов роботу в Еліші Шора, з’явився привід знов рушити в дорогу — торгувати до Праги та Брна.
Там-то я й зустрів Мордехая бен Еліяху Марґаліта, якого всі називали ребе Мордке — хай ім’я цього доброго чоловіка буде благословенне. Він став мені другим Бештом, але для мене — єдиним, бо був лише для мене. Ребе Мордке, відчуваючи, либонь, те саме, що і я, взяв мене за учня. Не знаю, що мене так у ньому вабило. Мабуть, мають рацію ті, що кажуть, нібито душі впізнають одна одну миттєво і відтоді стають нероздільними. Що ж — я вирішив відколотися від Шорів, покинути сім’ю на Поділлі й залишитися з ним.
Був він учнем славетного мудреця Йонатана Айбешютца[58], а той, своєю чергою, успадкував науку від учених мужів давнини.
Спершу його вчення здавалося мені туманним. Він ніби ненастанно перебував у полоні своїх химер. Дихав неглибоко, наче боявся набрати в легені забагато земного повітря. Лише пропущене крізь люльку, воно давало йому сяку-таку поживу.
А проте незглибимим є розум мудреця. У нашій подорожі я цілковито на нього покладався: він завжди знав, коли і яким шляхом вирушити, щоб нас підвезли добрі люди чи нагодували якісь паломники. Його ідеї на перший погляд здавалися безглуздими, але коли ми врешті-решт чинили так, як радив він, усе виходило чудово.
Ми зглиблювали науку ночами, вдень же я працював. Не раз світанок заставав мене за книгами, а очі сльозилися від читання. Речі, які давав мені читати Мордехай, були такими незвичайними, що мій розум подільського парубка, до того такий практичний, ставав дибки і хвицався, наче кінь, що все життя ходив у запрягу, а тепер має стати під сідло.
«Сину мій, навіщо ти відкидаєш те, чого не спробував?» — запитав мене Мордехай, коли я вже був за крок до того, аби вертатися до Буська і дбати про сім’ю.
І сказав я тоді собі вельми розсудливу річ: «Він таки правий. Тут я нічого не втрачу, лише здобуду. Тож не квапитимуся, аж доки не знайду в цьому для себе користь».
58
Йонатан Айбешютц (1690–1764) — відомий проповідник, вчитель та знавець Тори (прим. наукового редактора).