Отже, я послухався його, винайняв маленьку кімнатку за дерев’яною ширмою і жив скромно, ранками працюючи в конторі, а вечорами й ночами просиджуючи над книгами.
Він навчив мене методу пермутації та комбінування літер, а також містики цифр та інших «шляхів Сефер Єціра»[59]. Кожним із цих шляхів наказав мені прямувати впродовж двох тижнів, аж доки його форма не закарбується в моєму серці. Так тривало добрі чотири місяці, а потім він зненацька наказав мені те все «викреслити».
Того вечора він туго набив травами мою люльку і дав мені дуже стару молитву, вже не знати чийого авторства. Невдовзі вона стала моїм голосом. Звучала так:
Моє повернення на Поділля і дивне видіння
Через певний час я повернувся на Поділля, де після раптової смерті батька став рабином у Буську. Лея прийняла мене назад у сім’ю, і я віддячував їй за те великою ніжністю. Вона вміла облаштувати життя спокійно і зручно. Мій маленький син Арон ріс і мужнів. Зайнятий роботою і сім’єю, я забув про тривоги мандрів і всіляку кабалу. Громада була великою й поділеною на «наших» і «їхніх», а на мене, молодого й недосвідченого рабина, впало багато обов’язків.
Але однієї зимової ночі я не зміг заснути і почувався вельми дивно. Мене пронизувало відчуття, що все довкола — несправжнє, штучне, немовби світ намалював якийсь майстерний маляр і порозвішував довкола клапті своїх полотен. Або інакше: немовби все довкола хтось в и г а д а в і якимось дивом воно набуло видимих форм.
Бувало, що й раніше, коли я працював із ребе Мордке, у мене виникало це важке й тривожне відчуття, але цього разу воно було таким достеменним, що мене охопив ляк, як у дитинстві. Мене наче хтось кинув у в’язницю, в темний льох, де я от-от задихнуся.
Я встав тремтячи, підклав дров у піч, вийняв книги, отримані від ребе Мордке, і, пригадуючи його науки, взявся в’язати докупи літери й медитувати над ними так, як учив мене майстер. Сподівався, що таким чином удасться відігнати страх. Так я просидів цілу ніч, а вранці зайнявся своїми звичайними справами. Наступної ночі робив те саме — до третьої ранку. Лею тривожила моя поведінка, вона вивільнялася з обіймів сплячого синочка, вставала й спостерігала з-за плеча за моїми заняттями. На її обличчі читався осуд, але це мене не зупиняло. Лея була дуже побожною, не визнавала жодної кабали, недовірливо ставилася й до сабатіанських обрядів.
Тієї третьої дивної ночі я вже був такий втомлений, що після опівночі задрімав із пером у руці та папером на колінах. Коли прокинувся, свічка вже догоряла, і я встав, аби взяти нову. Але з подивом помітив, що довкола ясно, хоч пломінь уже згас! І тоді усвідомив, що світло йде з мене, що то я — джерело сяйва, яке заповнює кімнату. І мовив я вголос: «Не вірю в таке». Але світло не згасало. Тоді я запитав: «Як таке можливо?» — але жодної відповіді, ясна річ, не було. Я вдарив себе по обличчю, вщипнув за щоку, але нічого не змінилося. Сидів так до ранку, втомлений, з порожньою головою й опущеними руками й світив. Аж на світанку сяйво почало пригасати і врешті-решт зникло.
Тієї ночі я побачив світ геть інакшим, ніж завжди: він був освітлений сіруватим сонцем, крихітний, хирлявий, марний. У кожному закамарку, в кожній шпарині роїлася темрява. Тим світом прокочувалися війни та моровиці, розливалися ріки, тремтіла земля. Кожна людина здавалася такою беззахисною й крихкою, як війка, як квітковий пилок. І усвідомив я, що життя людське складається зі страждання і воно — субстанція світу. Все кричало від болю. А потім побачив я майбутнє: світ змінювався, ліси зникали, і на їхньому місці виростали міста. Відбувалися й інші речі, мені незрозумілі. Але й там не було надії, і траплялося таке, чого я навіть не міг збагнути, бо воно перевершувало мій розум. Мене це все виснажило так, що я з гуркотом зсунувся на підлогу і, здається, саме тієї миті побачив, де пролягає шлях до спасіння. Відтак примчала моя дружина й почала волати про допомогу.
59
Сефер Єціра (Книга Творення) — один із основоположних текстів кабали, автором якого традиційно вважають Авраама. Постав, імовірно, близько 300 року н. е.