Про мандрівку з Мордехаєм до Смирни в пошуках причини сну про козячі бібки
Мій вчитель Мордехай, здавалося, знав про все. Через кілька днів він зненацька з’явився в Буську. Його, мовляв, туди привів дивний сон. Снилось йому, що під синагогою у Львові бачить він біблійного Якова, який роздає людям козячі бібки. Більшість, отримавши їх, обурюється або ж голосно регоче, але ті, що прийняли дар із вдячністю й шанобливо його ковтнули, починають світити зсередини, як ліхтарі. Мордехай у власному сні сам простягнув руку по дар.
Коли я, втішений його приїздом, розповідав йому про свої пригоди зі світлом, у його очах зблиснули гордість і ніжність. «Ти лише на самому початку шляху. Простуй ним далі й побачиш, що довколишній світ близиться до свого кінця, тому він і здається тобі штучним. Адже бачиш ти не світло ззовні, оманливе й даремне, а внутрішнє, правдиве, що походить із розсіяних іскор Бога, що їх збере докупи Месія».
Мордехай вирішив, що я обраний для його місії.
«Месія вже йде, — сказав він мені, нахилившись до мого вуха так, що його вуста торкнулися вушної раковини. — Він у Смирні».
Тоді я не зрозумів, що він мав на увазі, але знав, що Шабтай — хай буде благословенним його ім’я — народився у Смирні, тож одразу про нього подумав, хоч він давно вже спочив у Бозі. Мордехай запропонував, аби ми разом рушили на південь, поєднуючи торговельні справи й пізнання істини.
Григорій Нікорович, вірменин, торгував турецькими товарами у Львові — привозив із Туреччини товар, переважно пояси, але продавав також килими, турецький бальзам і холодну зброю. Сам оселився в Стамбулі й звідти вів справи. Час від часу його каравани з цінним товаром вирушали на північ і поверталися на південь. Приєднатися до них міг кожен — байдуже, християнин чи ні, аби лиш був порядним чоловіком і мав гроші, щоб оплатити провідника й озброєну охорону. З Польщі можна було захопити товар: віск, лій чи мед, часом бурштин, хоч він і не продавався вже так добре, як колись; треба було мати з чого жити дорогою, а на місці вкласти зароблені гроші в товар, аби з подорожі був хоч якийсь зиск.
Я позичив невелику суму, Мордехай доклав до неї дещо зі своїх заощаджень. Разом у нас вийшов скромний капітал, з яким ми й рушили в дорогу. Була весна 1749 року.
Мордехай бен Еліяху Марґаліт, ребе Мордке, був на той час уже зрілим чоловіком. Безмежно терплячий, він ніколи не квапився, і я не знав нікого, в кому було б більше зичливості й великодушності. Часто я слугував йому живими окулярами, бо він уже недобачав дрібних літер. Слухав уважно, а пам’ять у нього була така добра, що він міг усе повторити без найменшої помилки. Був він чоловіком усе ще витривалим і сильним — іноді я більше вередував у мандрівці, ніж він. До каравану приєднувалися всі, хто хотів дістатися Туреччини і щасливо повернутися додому: вірмени й поляки, волохи й турки, що верталися з Польщі, часто навіть євреї з Німеччини. Всі вони врешті-решт розбрідалися, куди їм треба, а натомість з’являлися інші.
Дорога вела зі Львова до Чернівців, далі берегом Пруту на Ясси, і нарешті — до Бухареста, де караван на певний час зупинився. Там ми вирішили відколотися від решти і неквапом рушити шляхом, яким кликав нас Бог.
Під час зупинок ребе Мордке додавав до нашого тютюну дрібку живиці, через що наші думки здіймалися високо й сягали далеко і все здавалося сповненим глибокого сенсу, прихованих значень. Я стояв нерухомо, ледь піднявши руки. В такій позі міг лишатися годинами, охоплений німим захватом. Найменший порух голови відкривав великі таємниці. Кожна травинка була частиною складної системи значень, невід’ємною ланкою велетенського ланцюга світу, збудованого мудро і ретельно, — ще й так, що найменша річ поєднана в ньому з найбільшою.
Вдень ми блукали вуличками міст, крізь які проїжджали, дряпалися вгору сходами, розглядали виставлені на продаж товари. Придивлялися до молодих дівчат і хлопців, але не заради власної приємності, а тому, що були сватами, які поєднували пари. Наприклад, ми розповідали в Нікополі, що в Русе є один парубок, симпатичний і вчений, на ім’я, скажімо, Шломо і батьки шукають йому дружину, добру і з посагом. А в Крайові казали, що в Бухаресті є дівчина, приязна й мила, з родини не надто заможної, зате така красива, що сліпить очі, — це Capa, донька Абрама, який торгує худобою. Так ми носили свої звістки з місця на місце, як мурашки носять листки й билинки, аж поки не збудують із них мурашник. Якщо все вдало складалося, нас запрошували на весілля і платили за сватання, а до того ж годували й поїли. У микві[60] ми завжди занурювалися сімдесят два рази — стільки, скільки літер в імені Бога. Могли собі дозволити сік із граната, який вичавлювали на наших очах, шашлик із баранини та некепське вино. Планували великі ґешефти, які дарували б нашим родинам достаток, а нам дозволили б заглибитися у вивчення книг.