Інші теж підходять і торкаються плечей або спини гостя. Руки творять коло, долоні сусідів опиняються на плечах товаришів ліворуч і праворуч. Ненадовго вони відгороджуються від усього зовнішнього, і щось наче з’являється всередині, якась присутність, щось дивне. Стоять так, схиливши голови всередину кола, майже торкаючись тім’ями. Потім один із них робить перший крок назад — це Еліша, і вони розходяться, радісні, зарум’янілі. Хтось нарешті дає Нахманові високі баранячі чоботи, щоб той зігрів ноги.
Оповідь Нахмана, в якій вперше з’являється Яків
Гамір і шепоти потроху вщухають, Нахман не квапиться починати, усвідомлюючи, що в цю мить уся їхня увага зосереджена на ньому. Спершу глибоко зітхає. Далі западає цілковита тиша. Повітря, яке він вдихає і випускає з легень, безперечно, з іншого світу: дихання Нахмана росте, наче тісто для хали, воно золотаве, починає пахнути мигдалем, переливається в променях південного сонця. У ньому відчутний запах могутньої ріки — адже це повітря з Нікополя[68], далекого волоського міста, а ріка — це Дунай, на березі якого лежить Нікополь. Дунай такий широкий, що в туманний день не видно другого берега. Над містом височіє фортеця з двадцятьма шістьма баштами і двома брамами. У замку стоїть сторожа, а її комендант живе над темницею, де тримають боржників і злодіїв. Уночі сторожа б’є в барабан і гукає: «Аллаху акбар!» Місцевість скеляста, влітку випалена сонцем, але в затінку будинків ростуть інжир і шовковиця, а схилами пнуться виноградники. Саме місто розташувалося на південному березі ріки, у ньому три тисячі красивих будинків, критих черепицею чи ґонтом. Найбільше тут турецьких кварталів, трохи менше — єврейських і християнських. На нікопольському ринку завжди людно, бо тут — аж три тисячі чудових крамниць. Ремісники мають майстерні в добротних будівлях поруч із крамницями. Особливо багато тут кравців, відомих тим, що вміють шити всяку одіж — хоч жупан, хоч сорочку, але найкраще їм вдаються костюми черкеського штибу. А скільки там народів на тому базарі! Волохи, турки, молдавани й болгари, євреї й вірмени, а бувають навіть купці з Ґданська.
Натовп переливається кольорами, балакає різними мовами, розкладає на прилавках незвичайний крам: пахучі приправи, яскраві килими, турецькі ласощі, такі солодкі, що можна зомліти від задоволення, сушені фініки, родзинки всіляких ґатунків, гарно мальовані постоли, вишиті срібними нитками.
— Багато хто з наших має там крамниці або тримає факторів, а декотрі з нас добре знають те благословенне місце. — Нахман сідає зручніше й дивиться на старого Шора, але обличчя Еліші незворушне, він не реагує ані найменшим порухом повіки.
Нахман знову глибоко зітхає і робить паузу, щоб угамувати свою і чужу нетерплячість. Очі присутніх, здається, підганяють його, кажучи: «Далі, далі, чоловіче». Адже зрозуміло, що то все був лише вступ.
Спершу Нахман розповідає про наречену. Ведучи мову про неї, Хану, доньку великого Тови, він мимоволі робить рукою кілька м’яких рухів, і слова його стають від цього шовковистими. Очі старого Шора на мить примружуються, наче в задоволеній усмішці — саме так і треба говорити про наречених. Слухачі схвально кивають. Краса, лагідність і кмітливість молодиць — це надія цілого народу. Коли ж звучить ім’я Ханиного батька, в кімнаті чутно прицмокування, тож Нахман знов ненадовго замовкає, щоб дати слухачам змогу натішитись почутим. Тим, як світ зцілюється, зростається наново. Тіккун розпочався.
Шлюб відбувся в Нікополі кілька місяців тому, в червні. Про Хану ми вже знаємо. Батько нареченої — Єгуда Това га-Леві, мудрець, великий хахам[69], чиї книги дійшли навіть сюди, до Рогатина; Еліша Шор має їх у своїй шафці й нещодавно читав. Хана — єдина донька Тови, решта дітей — сини.
Чим її заслужив той Яків Лейбович, досі незрозуміло. Хто цей чоловік, про якого з таким захватом розповідає Нахман? Чому саме він? Яків Лейбович із Королівки? Ні, з Чернівців. Наш він чи не наш? Як же ж, він точно наш, якщо Нахман про нього каже. Цей чоловік звідси, хтось собі пригадує, що знав його батька, чекайте, а це не онук Єнти, яка лежить у цьому домі й помирає? Всі дивляться на Ізраеля з Королівки та його дружину Соблю, але ті, ще не цілком розуміючи, в чому річ, не озиваються. Щоки дружини запалали.
— Єгуда Лейб із Чернівців, він батько цього Якова, — каже Еліша Шор.
— Він був рабином у Чернівцях, — згадує Моше з Підгайців.
— Та яким там рабином… — докидає глузливо Єрухім, який торгує з Шорами. — Дітей вчив писати в єшиві. Бухбіндером[70] його кликали.