Хай би що то було, кожен, хто пізнає ту таємницю, матиме спокій і певність. Відтепер навіть найскладніша річ здаватиметься йому простою. Може, то якийсь парадокс — вони завжди найближчі до правди? Речення-корок, яке затикає голову для мислення і відкриває її для істини? Може, таємниця є заклинанням, низкою складів, які здаються позбавленими значення? А може, вервечкою цифр, гематричною досконалістю, в якій числові значення літер виявляють прихований сенс?
— По цю таємницю багато років тому з Польщі до Туреччини вислали Хаїма Малаха, — каже Шор.
— Але чи привіз він її? — сумнівається Єрухім.
Кімнатою прокочується шепотіння. Нахман оповідає гарно, але їм важко повірити, що то все стосується їхнього земляка. Тут? Святість? Із таким іменем? «Яків Лейбович» звучить як ім’я першого-ліпшого різника; в Рогатині є один кушнір, який зветься так само.
Пізно ввечері, коли всі вже розійшлися, старий Шор бере Нахмана під руку і веде його надвір; перед ними — крамниця.
— Ми не можемо тут більше бути, — промовляє він, вказуючи на брудний рогатинський ринок, на темні хмари, які пливуть так низько, що майже чути, як вони рвуться, зачепившись за вежу костелу. — Нам не можна тут купувати землю, оселятися надовго. Звідусіль нас женуть, і в кожному поколінні стається якась катастрофа, справжня ґзера. Хто ми і що нас чекає?
Вони відходять один від одного на кілька кроків, і в темряві чути, як струмені сечі шурхотять об дерев’яний паркан.
Нахман бачить хатинку, привалену до землі важкою солом’яною стріхою, з маленькими вікнами, трухлявими дверима, а позаду неї — інші, такі ж похилені, притулені одна до одної, наче чарунки бджолиного стільника. Він знає, що всередині — безліч переходів, коридорів, закамарків, де стоять візки з нерозвантаженими дровами. А позаду них — огороджені низькими плотами подвір’я, де вдень гріються на сонці глиняні глечики. З тих подвір’їв є переходи до інших, таких тісних, що в них ледве розминешся, з трьома дверима, кожні з яких ведуть до іншого дому. Вгорі, на рівні горищ, також є переходи, які з’єднують ці будинки, а на тих горищах — сила голубів, що відмірюють час шарами посліду. Такі собі живі годинники. На городчиках, не більших за кинутий на землю каптан, ледве вистромлюється із землі капуста, кігтями тримається грядки морква. Для квітів місця немає — можна собі дозволити хіба що мальви, бо вони ростуть угору; цієї пори, у жовтні, здається, ніби довгі бадилини мальв підпирають стіни. На вуличках уздовж огорож розростаються смітники, біля яких вичікують коти і щось винюхують здичавілі пси. Те звалище тягнеться крізь ціле містечко, вздовж садів і меж, аж до ріки, де жінки полощуть усю брудну білизну цього кварталу.
— Нам потрібен хтось, хто нас підтримає в усьому, додасть нам сил. Не рабин, не мудрець, не багатій, не воїн. Нам потрібен могутній і безстрашний заступник, що здається слабаком. Він виведе нас звідси, — каже Еліша Шор, обсмикуючи важкі вовняні поли плаща. — Ти знаєш такого?
— Куди? — питає Нахман. — Куди нам іти? До Землі Ізраїля?
Еліша відвертається і йде назад до будинку. Нахман на якусь мить вловлює його запах — старий Шор пахне недосушеним тютюном.
— До світу, — Еліша робить такий жест рукою, наче огортає якийсь простір над ними, високо понад дахами Рогатина.
І вже зайшовши досередини, Шор каже:
— Нахмане, привези його сюди. Того Якова.
Про школу Ісохара і те, ким насправді є Бог. Продовження розповіді Нахмана бен Леві з Буська
Смирна знає, що вона грішна. Що спокушає, обманює. У вузьких тутешніх вуличках вдень і вночі буяє торгівля; завжди хтось має щось на продаж, завжди хтось хоче це купити. Товари переходять з рук до рук, у відкриту долоню хтось кладе монети, що зникають у глибоких кишенях плащів, у складках широких штанів. Мішечки, вузлики, коробочки, торби — всюди дзвенить монета, кожен сподівається, що ґешефт дасть йому прибуток. На сходах перед мечетями сидять люди, яких називають сарафами, — вони тримають на колінах невеликі столики з рівчачками збоку, що слугують для зсипання порахованих монет. Поруч стоять мішечки зі сріблом, золотом і будь-якою валютою, на яку клієнт забажав би обміняти свій капітал. У них, здається, є всі гроші світу, і вони знають напам’ять усі курси обміну; жодна мудра книга, жодна мапа, навіть найкраща, не опише світ так досконало, як профілі правителів, викарбувані в міді, сріблі й золоті монет та підписані їхніми іменами. Саме звідси, з пласкої поверхні монет, держави й уряди споглядають на своїх підданих — суворо, наче поганські боги.