Про каміння та втікача зі страшним обличчям
І зненацька, поки в рогатинській кімнаті панує гамір, а Нахман полоще горло вином, щось починає гупотіти об дах і стіни. Зчиняється галас і паніка. Досередини, розбивши шибку, залітає каменюка й перекидає свічки. Вогонь починає ласо облизувати тирсу, якою всипана підлога. Якась літня жінка не розгубилася і взялася важкими спідницями гасити жар. Інші, зойкаючи й голосячи, вибігли надвір, у темряві чути гнівні погуки чоловіків, але каміння більше не летить. Перегодом, коли гості повертаються до кімнати, зарум’янілі від збудження й злості, з-за будинку знов долинають крики, і врешті-решт у головній світлиці, де ще недавно відбувалися танці, з’являються стривожені чоловіки. Серед них — двоє братів Шорів, Шломо та Ісаак, майбутній наречений, а також Мошек Абрамович із Лянцкоруня, шурин Хаї, чоловік статний і сильний. Вони тримають попід руки якогось сухоребрика, що хвицає ногами і злобно плюється навсібіч.
— Хаскель! — кричить на нього Хая і підходить упритул. Нахиляється, щоб подивитися йому в лице, але він, зашмарканий, плаче від злості й відвертається, щоб ненароком не зустрітися з нею поглядом. — Хто з тобою був? Як ти міг?
— Прокляте насіння, зрадники, відступники! — кричить той, доки Мошек не б’є його в пику так сильно, що Хаскель заточується і падає на коліна.
— Не бий його! — кричить Хая.
Вони відпускають хлопця, той важко підводиться, шукаючи поглядом вихід. На його світлій лляній сорочці розливаються плями крові з розбитого носа.
Тоді найстарший з братів Шорів, Натан, підходить до нього і спокійно каже:
— Що ж, Хаскелю, передай Аронові, щоб більше не смів такого робити. Ми крові вашої проливати не хочемо, але Рогатин — наш.
Хаскель тікає, плутаючись у полах власного каптана. Біля брами бічним зором помічає тиху постать зі страшним спотвореним обличчям і починає скиглити від страху:
— Ґолем… Ґолем…
Добрушка з Моравії приголомшений. Пригортає до себе дружину. Нарікає на те, які тут усі дикі: в них у Моравії кожен робить собі у своєму домі, що хоче, ніхто не встромляє носа до чужих справ. А ще й кидати камінням!
Натан Шор сердито велить «ґолемові» повертатися до комірчини, де він живе. Доведеться його позбутися, бо Хаскель їх викаже.
Бігун — так називають цього селянина-втікача з обмороженим обличчям і червоними руками. Він великий, мовчазний, з невиразними рисами лиця, бо після обмороження замість них лишилися шрами. Його великі червоні долоні нагадують якісь кореневища, бульби, шорсткі й опухлі. Викликають повагу. Він сильний, як тур. І спокійний. Спить у стайні, біля теплої стіни, якою ця прибудова прилягає до будинку. Працьовитий, тямовитий, роботу робить старанно і по-селянському винахідливо, хоч і без поспіху. Дивною є ця його прихильність — що йому до євреїв, яких він, як усі селяни, мабуть, ненавидить і якими гордує? Хто, як не вони, є причиною стількох його селянських бід: вони орендують панські землі, збирають податки, споюють селян у корчмах, а досить, щоб якийсь із них трохи розбагатів, уже поводиться як рабовласник.
Але в цьому ґолемі немає ніякої злоби. Можливо, в нього щось негаразд із головою — чи не відморозив він собі разом з обличчям та руками і якоїсь частки розуму? Може, саме тому він такий повільний, наче вічно змерзлий?
Шори знайшли його в снігу однієї суворої зими, повертаючись з ярмарку додому, — лише завдяки тому, що Еліші довелося відійти за нуждою. Був із ним ще один утікач, у такій самій селянській свиті, в черевиках, вистелених соломою, із вузликом, у якому лишилися тільки крихти хліба та шкарпетки. Але той другий був уже мертвий. Тіла притрусив сніг, і Шор подумав, що то якісь замерзлі тварини. Труп супутника залишили в лісі.
Втікач зігрівався довго. Поволі вертався до тями, день за днем, ніби в нього замерзла й душа і тепер поступово танула. Обмороження не хотіли гоїтися, загноювалися, шкіра злазила. Хая промивала йому обличчя. Вона знає його найкраще. Знає його міцне, кремезне тіло. Він спав у кімнаті цілу зиму, а тим часом тривали наради, що з ним робити. Слід було повідомити владі, тоді по втікача прийшли б і суворо його покарали. Всім було шкода, що він німує, а отже, не має своєї історії, оповіді, він наче бездомний, без роду і племені. Шор відчув до нього якусь незбагненну симпатію, а слідом за ним — і Хая. Сини дорікали батькові, що він тримає вдома людину, яка мусить стільки їсти, ще й до того чужу. Шпигун, джміль у бджолиному вулику. Якби довідалася влада, було б непереливки.