Ліліт — якщо хто не знає — була першою жінкою Адама, а позаяк не хотіла Адама слухатись і лягати під нього, як велів Бог, утекла аж до Червоного моря. Там стала червоною, наче з неї здерли шкіру. Бог вислав по неї трьох грізних ангелів, що звалися Сеной, Сансеной та Соманґелов, аби ті змусили її повернутися. Вони викрили її схованку, мучили, погрожували втопити. Але повертатися вона відмовилася. А згодом, навіть якби й захотіла, вже не змогла б: Адам не мав права її прийняти, бо, згідно з Торою, жінка, що спала з іншим, повернутися до чоловіка не може. А хто був коханцем Ліліт? Сам Самаель.
Тож мусив Бог створити Адамові іншу, слухнянішу жінку. Вийшла тихою, але не надто розумною. Ця нещасна скуштувала заборонений плід, і так сталося падіння. Тоді й був запроваджений закон. Як кара за гріх.
Проте Ліліт і всі схожі на неї істоти належать до світу, що існував до гріха. Тому людський закон їх не стосується, на них не поширюються людські правила й заборони, у них немає людських сумлінь і сердець, вони не проливають людських сліз. Для Ліліт гріха не існує. Той світ — інший. Людському оку він може здатися дивним, наче накресленим тонкою лінією, все там — прозоре й легке, тамтешні істоти здатні проходити крізь стіни й предмети, а також одна крізь одну; між ними немає таких відмінностей, як тут між людьми, що закриваються в собі, наче в щільній бляшанці. Там усе інакше. Між людиною і твариною також нема великої різниці, хіба що вигляд, бо люди там можуть мовчки розмовляти з тваринами й розуміти їх. А ангелів можна побачити. Вони літають, як лелеки, і часом сідають на дахи будинків — так, там теж є будинки.
Нахман прокидається, йому аж у голові гуде від образів. Встає, похитуючись, дивиться на Єнту. Трохи повагавшись, торкається її щоки — вона ледь тепла. Зненацька його охоплює страх. Вона читала його думки, бачила його сон.
Єнту будить скрипіння дверей, і вона повертається до себе. Де вона була? В цьому напівмаренні їй здається, що вона не зможе знову стати на тверду дерев’яну підлогу цього світу. Ну й добре. Тут краще, часи плутаються, накладаються. Як вона колись могла вірити, що час спливає? Ч а с с п л и в а є! Це смішно. Тепер очевидно, що час крутиться, наче спідниці танцівниць. Наче вирізана з липового дерева й запущена на столі дзиґа, до якої прикуті очі дітей.
Вона бачить тих дітей з рум’яними від тепла щоками, з напіврозтуленими вустами, зі шмарклями під носом. Ось малий Моше, ось Ціфке, яка невдовзі помре від коклюшу, а ось Янкеле, малий Яків, і його старший брат Ісаак. Малий Янкеле не може стриматися, швидким рухом штовхає дзиґу, а та заточується, як п’яна, і падає. Старший брат розгнівано відвертається від нього. Ціфке заходиться плачем. На те все з’являється батько, Лейб Бухбіндер, сердитий, що його відривають від роботи, хапає Янкеля за вухо і мало не піднімає над землею. Потім тицяє в нього вказівним пальцем і сичить крізь зуби, що Яків іще дістане по заслузі. На мить западає тиша, а потім за дерев’яними дверима Яків починає кричати, і кричить так довго, що цього несила витримати, тож Лейб, аж червоний від гніву, витягує малого з комірчини і кілька разів б’є його в обличчя. Так сильно, що дитині з носа бризкає кров. Лише тоді батько відпускає хлопця й дозволяє йому вибігти з будинку.
Коли малий не з’являється на ніч, починаються пошуки. Спершу шукають жінки, далі приєднуються чоловіки, нарешті ціла родина й сусіди ходять селом і випитують, чи ніхто не бачив Якова. Доходять аж до хатин християн і там теж питають, але ніхто не бачив хлопчика з розбитим носом. А село називається Королівка[72]. З висоти воно нагадує трипроменеву зірку. Тут народився Яків — ось там, у кінці села, де й далі живе брат його батька, Яків. Єгуда Лейб Бухбіндер з родиною приїхав сюди з Чернівців, на бар-міцву наймолодшого сина свого брата, а за одним разом — побачитися з родиною. Прибули вони ненадовго, через кілька днів уже мусять вертатися до Чернівців, куди переїхали кілька років тому. Родинний будинок, у якому вони зупинилися, невеликий, усі там не поміщаються. Поруч із ним — кладовище, тож усі гадають, що він побіг туди і сховався за мацевами. Але як його тепер знайти, отаку малечу, навіть із допомогою місяця і його сріблястого світла, що заливає село? Рахель, мати хлопця, вже знесилена плачем. Вона знала, що так усе закінчиться, якщо чоловік-тиран не припинить лупцювати Якова. Вона це передбачала.