— Янкелю! — кричить Рахель, і в її голосі бринять істеричні нотки. — Дитини нема, що робити? Ти його вбив! Власного сина вбив!
Вона хапається за пліт і трясе ним, аж доки вириває із землі.
Чоловіки побігли вниз до ріки, розлякуючи зграйки гусей, що паслися на зарінку. Ще довго за ними гналися дрібні білі пір’їнки, аж доки не вляглися відпочити в їхньому волоссі. Решта чоловіків помчали на православне кладовище, бо знали, що хлопець іноді туди ходить, на дальній край села.
— В ту дитину вселився демон, дибук. Тут, біля цвинтаря, їх хоч греблю гати. Один точно в нього вскочив, — повторює батько, вже й сам наляканий. — Я дам йому прочуханки, хай лише повернеться, — додає швидко, щоб приховати свій страх.
— Що він зробив? — питає схвильовану Рахель брат Єгуди Лейба Бухбіндера.
— Що зробив, що зробив… — передражнює його жінка, збираючись із силами, щоб остаточно вибухнути. — А що такого він міг зробити? Це ж дитина!
На світанку ціле село вже на ногах.
— Żydom zginęło dziecko[73]! У жидів пропала дитина! — перегукуються ґої..
Беруть кийки, палиці, вила і вирушають — ніби назустріч якійсь армії вовкулак чи цвинтарних чортів, на бій з підземними карликами, що викрадають дітей. Хтось радить іти до лісу, за село, до Княжої гори. Туди він міг утекти.
Близько обіду кілька шукачів стають біля входу до печери — він невеликий, тісний, страшний. Схожий на жіночий дітородний орган. Ніхто не хоче туди йти — це так, наче повернутися в утробу.
— Туди він не поліз би, — переконують один одного. Врешті-решт хлопець із вицвілими очима, якого кличуть Бересь, наважується. За ним досередини входять іще двоє. Спочатку зі щілини чути їхні голоси, потім вони тихнуть, ніби просочившись у землю. Через п’ятнадцять хвилин блідоокий виходить із дитиною на руках. Очі малого широко розплющені, перелякані. Він гикає від плачу.
Усі три промені села-зірки ще кілька днів пліткують про ту подію, а гуртик підлітків у строгій таємниці, як то буває в такому віці, починає досліджувати Яковову печеру.
До кімнати, в якій лежить Єнта, входить Хая. Нахиляється над нею, уважно дивиться, чи не смикнуться повіки, чи не ворухнеться якась жилка на запалих скронях у ритмі слабенького серця. Хая бере в руки маленьку висохлу голівку старої Єнти.
— Єнто? — питає тихо. — Ти жива?
Що вона має їй відповісти? Взагалі, чи можна так питати? Може, краще було б: чи ти щось бачиш, чи відчуваєш? Як це так, що ти легко, ніби думка, проходиш крізь густі мережива часу? Хая мала б знати, як запитати. Єнта, не маючи сил відповісти, повертається туди, де щойно була. Може, не зовсім туди ж, бо тепер вона перебуває в дещо пізнішому часі. Втім, байдуже.
Єгуда Лейб Бухбіндер, її син і батько малого Якова, — запальний і непередбачуваний. Йому здається, ніби за єресь його безугавно хтось переслідує. Людей він не любить. Невже не можна спокійно собі жити, знаючи свою правду й роблячи своє, — міркує Єнта. Саме так їх учили: тихо вести подвійне життя, йдучи шляхом Месії. Треба лише звикнути весь час тримати таємницю, ховати очі, жити в затінку. Хіба це так важко, Єгудо? Не виявляти почуттів, не зраджувати думок? Мешканці цієї юдолі печалі й так нічого не зрозуміють, істина далека від них, наче Африка. Вони керуються законами, які ми мусимо відкинути.
Бухбіндер — то звичайний авантюрист. Він з усіма посварений. І син його цілком вдався в нього, він точнісінько такий самий. Тому вони так не терплять один одного. Погляд Єнти злітає кудись високо, попід вологими черевами хмар, і жінка бачить свого сина, який заснув над книгою. Догоряє олійна лампа. Його чорна борода вкрила сторінки, у западинах худих щік темрява звила маленькі кубельця, повіки тремтять, Єгуді сниться сон.
Єнта вагається: входити в його сон чи ні? Як так відбувається, що вона все бачить одночасно, всі часи й місця, а до того ж ще й мислить? І бачить думки. Зір Єнти оглядає довкола голову сина; дерев’яною стільницею мандрують мурашки, одна за одною, в строгому порядку. Коли Єгуда прокинеться, ненароком скине з поверхні столу їх усіх.
Єнта далі мандрує в часі
Єнті раптом пригадується, як через кілька років після події в печері Єгуда заїхав до них у Королівку дорогою до Кам’янця. Взяв із собою і чотирнадцятилітнього Якова. Сподівався навчити сина вести торгові справи.
Яків — худий, незграбний, під носом у нього засіявся чорний вус. Його обличчя шпетять червоні прищі. Деякі з них мають білі гнійні вершечки, шкіра його — негарна, зачервоніла, лисніє від жиру. Яків дуже цього соромиться. Відпустив довге волосся і носить його так, щоб воно опадало на обличчя. Це вже не подобається його батькові, і він раз по раз хапає Якова за ті «патли» і відкидає їх синові на плечі. Вони вже одного зросту і зі спини можуть здатися братами. Вічно посвареними братами. Коли малий пащекує, батько б’є його цілою долонею по голові.