Але де ж ті славетні книги, де та постать, що викликає повагу і ляк? Звичайна собі крамниця, а власник же, кажуть, є нащадком славетного рабина й мудреця, шанованого Зальмана Нафталі Шора. А тут — часник, трави, глечики зі спеціями, банки та баночки, всередині — всілякі приправи: товчені, мелені, а деякі ще у своєму природному вигляді, як-от ці палички ванілі, чи квітки гвоздики, чи цілі мускатні горіхи. На полицях на сіні лежать сувої тканин — ось, мабуть, шовк і атлас, дуже яскраві, не відвести очей. Ксьондз уже подумує, чи не купити б йому чогось, але ось його зір притягує надпис «Herba the». Він уже знає, чого попросить, коли нарешті хтось до нього вийде, — трошки цього зілля, яке йому додає настрою, а це у випадку отця декана означає, що він може без утоми працювати. Крім того, ця трава покращує травлення. І ще він купив би трохи гвоздики, щоб приправити нею гаряче вино ввечері. Останні ночі були такі холодні, що змерзлі ноги ніяк не давали йому зосередитися на писанні. Він шукає поглядом якусь лавку, і враз усе починає відбуватися одночасно: з-за полиць визирає кремезний бородатий чоловік у довгому вовняному халаті, з-під якого стирчать гостроносі турецькі туфлі. На плечі накинутий тонкий темно-синій плащ. Він мружить очі, неначе вийшов із темної комірчини. З-за плеча цікаво визирає той самий Єремія, який щойно так тікав, і ще два обличчя, схожі на Єремію, рум’яні й допитливі. А біля вхідних дверей якраз спинився задиханий невисокий хлопець, точніше, молодик, бо на його обличчі вже видно виразний заріст — світлу цапину борідку. Спирається об одвірок і відхекується — видно, що біг сюди стрімголов. Зухвало свердлить отця декана поглядом і хитро всміхається, показуючи ріденькі здорові зуби. Ксьондз не певен, чи ця посмішка не знущальна. Йому більше імпонує чоловік у плащі, тож він звертається до нього якнайввічливіше:
— Пробачте, пане добродію, за це вторгнення…
Чоловік дивиться на нього напружено, але вже за мить вираз його обличчя починає змінюватися. На вустах з’являється щось схоже на усмішку. До отця декана раптом доходить, що той не розуміє ні слова. Тож декан переходить на латину, внутрішньо радіючи, що знайшов споріднену душу.
Єврей поволі переводить погляд на задиханого хлопця у дверях, а той сміливо проходить досередини, обсмикуючи темну сукману.
— Я перекладатиму, — оголошує він несподівано низьким голосом зі співучим руським акцентом і, тицяючи на отця декана пальцем, схвильовано каже, що це — справжній, найсправжнісінький ксьондз.
Отцеві деканові якось не спало на думку, що знадобиться перекладач. Він спантеличений, бо справа, що мала бути делікатною, зненацька стає публічною і сюди от-от сповзеться цілий ярмарок. Йому найдужче кортить вийти звідси в прохолодний туман, що пахне кінським гноєм. Він почувається в цій низькій кімнаті наче в облозі, — а ще той густий запах прянощів, та й знадвору вже хтось цікаво зазирає, щоб перевірити, що тут таке відбувається.
— Я хотів би поговорити з високоповажним Елішею Шором, якщо можна, — каже він. — Але на самоті.
Євреї здивовані. Перекидаються кількома реченнями, Єремія зникає й після нестерпно довгої паузи з’являється знов. Вочевидь, ксьондз отримав дозвіл, і тепер його ведуть до заднього приміщення. Все це супроводжує якесь шепотіння, тихий тупіт дитячих стіп, здушене хихотіння — наче за тонкими стінами перебуває натовп людей, які крізь шпарини в дерев’яних перегородках допитливо дивляться на рогатинського декана, який пересувається закамарками єврейського дому. І виявляється, що крамничка на ринку — це лише сіни складної розгалуженої структури, схожої на бджолиний вулик, повної кімнат, переходів і сходів. Будинок — великий, зведений довкола внутрішнього подвір’я, яке ксьондз бачить лише мигцем, крізь віконечко в кімнаті, де вони ненадовго затримуються.
— Я — Грицько, — каже дорогою хлопчина з борідкою. Ксьондз усвідомлює, що звідси йому не вийде навіть утекти, бо він не знайшов би виходу з цього дому-вулика. Від цієї думки його кидає в піт, і саме в цю мить зі скрипом відчиняються одні з дверей, і в них з’являється худорлявий чоловік у розквіті сил, із ясним, гладеньким, непроникним обличчям, сивою бородою, в халаті нижче колін. На ногах у нього — вовняні шкарпетки й чорні пантофлі.
— Це і є ребе Еліша Шор, — шепоче збуджено Грицько.
Кімната — невелика, дуже скромно обставлена. Посередині — широкий стіл, на ньому лежить розгорнута книга, а поруч із нею кілька стосів інших книжок. Ксьондз спрагло бігає поглядом по їхніх корінцях, намагаючись розібрати назви. Ксьондз не надто багато знає про євреїв, а про цих рогатинських — поготів.