Пан Микола
інструктор з водіння, 63 роки
Любить свою дружину пані Світлану (навіть після того, як вона перестала пекти смаколики), читає політичну аналітику й сучукрліт, цмулить каву і цигарки та прагне не відставати від дружини.
Пані Світлана
бухгалтерка, 60 років
У неї хороше почуття гумору й кулінарний талант. Ще недавно мала звичку заїдати всі свої переживання, недосипала і значно менше рухалася. Та зараз опанувала своє життя і насолоджується ним, згадавши про різноманітні хобі.
Тарас
їхній син, дизайнер, 31 рік
Хотів було просто підкачатися та подолати біль у животі, але так захопився здоровим способом життя, що зробив ще й upgrade батьків, себе самого і знайшов собі пару, що поділяє його цінності.
Іванка, дружина Тараса
копірайтерка, 26 років
На ґрунті ЗСЖ почала спілкуватися з колегою Тарасом, та й так, що аж побралися згодом. Подолала депресивний розлад, налагодила контакт із мамою, любить Тараса, свекрів та їхній сад на дачі.
Пані Галина
мама Іванки, вчителька, 54 роки
Раніше вважала піклування про себе «махровим егоїзмом» і жила інтересами родини, але активні щасливі свати викликали в неї суміш заздрості та захоплення, ще й Іванка на психічне здоров’я увагу звернула… Пані Галина, здається, стала на стежку змін.
Пан Богдан
тато Іванки, ФОП, 56 років
Вважає себе ще молодим хлопом, любить збирати гриби й потеревенити за чаркою, в усьому слухається пані Галину, хоч і приховує це, бо «що люди скажуть». Разом із дружиною живе в Івано-Франківську.
Пані Мирослава
бабуся Іванки, 75 років
Живе в селі на Буковині, має багато дітей, онуків, спогадів та город.
1. Зміна парадигми старості
механіка сексу проста очевидна комічна
мистецтво любові — невидиме тихе тонке
найкраще в житті — що воно не триватиме вічно
найгірше — те саме…
…ну але то вже таке
1.1. Чому ми старіємо
Якщо стисло, бо такий закон природи. Можна навіть уточнити й сказати, що це другий закон термодинаміки — із часом системи намагаються повернутися до первісного стану і їхня невпорядкованість, себто ентропія, прагне максимуму. Це справедливо і для живих систем, як і ми з вами. «Мине молодість квітуча, cтарість нас впов’є, мов туча, і земля покриє»[2]. Зараз я опишу в деталях цю crash movie.
Життя — це постійна регуляція роботи генів, наслідком чого є розвиток організму від зачаття до смерті. Життя — то суцільне старшання.
Пригадуєте роман Оноре де Бальзака «Шагренева шкіра», де в героя сповнювалися бажання, проте щоразу вкорочувався вік разом із розміром шедевра кушнірства? Роман не такий уже й фантастичний — наша власна «шагренева шкіра» є теломерами — ділянками наприкінці хромосом. Щоразу, коли клітини діляться, теломери коротшають, поки не закінчаться. Цей процес можна сповільнити й наростити теломери, а можна й прискорити, наближаючи разом із цим і власний кінець. Стрес додатково вкорочує нам теломери на хромосомах, а отже, — і вік [1,2].
Резерви так званих поліпотентних клітин вичерпуються. Це клітини з багатьма можливостями розвитку, які могли би стати іншими, спеціалізованими клітинами, як-от у дитинстві ми думаємо, стати астронавтом чи водієм. Тож нам стає щоразу важче заміняти зношені клітини новими. Яскравим прикладом є волосяні фолікули, які дедалі менше перебувають у фазі росту (анагеновій фазі), скоріше випадають та вже не розпочинають новий життєвий цикл.
Клітини, особливо нейрони, гірше дають лад власним старим молекулам, а тому починають нагадувати балкони, захаращені мотлохом, що вже й кроку не ступити. Балкони через це, на щастя, не падають, а от нейрони гинуть. На сканах мозку це можна побачити як зіщулений, зменшений мозок чи навіть порожнини в ньому. В людини ж розвивається деменція (спокійно, не в кожної).