ТЕО: А сестра?
АВА: Бачимося нечасто. Нам із нею ніколи не вдавалось порозумітися. Шість років — досить велика різниця. Коли я ще вчилась писати, вона вже цілувала свого першого хлопця.
ТЕО: Що вона робить?
АВА: Тобто... взагалі, у житті?
ТЕО: Саме так.
АВА: Переслідує злочинців.
ТЕО: Жартуєте?!
АВА: Ні, не жартую.
ТЕО: Але ж усе це вельми цікаво! Знаєте, Аво, я вам ще цього не казав, та я страшенно обожнюю детективи! До речі, у цій книгозбірні їх до біса багато. Я можу довго розводитися про запахи детективних романів. Це зовсім не якийсь банальний жанр, як часто кажуть. Трапляються серед них і шедеври. Справжня математика злочину має дуже специфічний букет! Певно, після Шекспіра це мої улюблені книжки. Сподіваюсь, я вас цим не розчарував.
АВА: Не маю звички судити людину по тому, які вона читає книжки.
ТЕО: Отут ви помиляєтесь. Викриває якраз те, що подобається. Учора ви легко нанюхали Де Сада. Не випитуватиму інтимних подробиць, однак, повірте, це був не збіг.
АВА: Я підозрювала, що ви схибнутий, та щоби настільки!
ТЕО: Куди ж ви?! А Шекспір? Сьогодні великий день! Ініціація!
АВА: Мені треба вдихнути повітря. Не хвилюйтесь — маленька Ава не втече. О, я ж забула! (Виймає вогнестріл.) Поверніть це своєму синові. Для мене воно заважке. (Виходить.)
ТЕО: Вікторе, що це за витівки?! Вікторе!
ВІКТОР: Що, татку, нагнав щура?
ТЕО: Що ти хочеш сказати?
ВІКТОР: Обережніше з цією штукенцією, вона небезпечна! Поклади її... Ось так, добре.
ТЕО: То що?
ВІКТОР: Себто — що?
ТЕО: Нащо ти дав їй зброю?
ВІКТОР: Ти справді хочеш почути відповідь?
ТЕО: Звісно.
ВІКТОР: Бо не хочу, аби вона закінчила так, як ота.
ТЕО: Ота?
ВІКТОР: Ти добре знаєш, про кого йдеться.
ТЕО: У чому ти мене звинувачуєш?
ВІКТОР: Я? Ні в чому.
ТЕО: Ця дівчина зникла. І крапка. Я в цьому не винен.
ВІКТОР: Вона ж прочитала ту книгу, правда?
ТЕО: Прошу?!
ВІКТОР: Ту книгу, під склом. Вона розгорнула її і прочитала, незважаючи на твою заборону. А потім зникла.
ТЕО: Ти зовсім звихнувся, бачу! (Помовчавши.) Усе це ніяк не пов’язане з її зникненням.
ВІКТОР: З Авою такого не трапиться.
ТЕО: Що за дурниці?! Ти що, вирішив, що я вбив ту дівулю?! Обставив так, ніби вона зникла, а сам заховав її десь на полицях, га? Тобі ж подобається ця думка, правда? Ти саме цим хочеш примусити Аву вшитися звідси?
ВІКТОР: Їй не варто було віддавати тобі зброю. Вона не усвідомлює, наскільки ти небезпечний.
ТЕО: На відміну від тебе, я у дитинстві не душив кошенят.
ВІКТОР: Ти хоч знаєш, про кого я думав, коли стискав ту маленьку шию?
ТЕО: О, уявляю! А коли стискав шию тій дівчині, теж думав про мене?
ВІКТОР: Що ти сказав?!
ТЕО: Ти ж сам почав цю гру, тож продовжимо! Але поміняймося ролями. Бач, мені теж спадало на думку, що ти маєш стосунок до її зникнення.
ВІКТОР: Ах ти ж збоченець!
ТЕО: Що ж, тоді — це сімейна риса, і ти її успадкував.
ВІКТОР: Я так просто це не залишу! Занехаю усе, що зосталось тобі від життя! І не дай Боже, з її голови впаде хоч волосина! (Збирається виходити.)
ТЕО: Вікторе! (Віктор обертається.) Ти забув свою зброю. (Віктор знизує плечима, бере вогнестріл і виходить.)
6.
ТЕО: Отже, перший етап: звільніть свій робочий інструмент від будь-якого бруду, що міг би завадити сприйняттю. Як нюхати Шекспіра, не прибравши заздалегідь те, що вітер надув вам у ніздрі?! Озбройтеся чистим носовичком!
АВА: Але ж...
ТЕО: От побачите: невдовзі вам навіть дивно буде — як ви раніше обходилися без цього дивовижного органу? Отже, Шекспір! Заплющте очі. Дихайте вільно, нюхайте спочатку краї обкладинки. Поволі. Спершу вам примаряться банальні аромати. Запахи сторінок, клею, пилу, пальців, які торкалися книжки, — усе це своєрідна магма, кора, яку ви мусите проштрикнути. Линьте подалі від цих перших відчуттів — але обережно! Дозвольте головному запахові досягнути вас. І невдовзі вже сам Шекспір власною персоною лоскотатиме ваші ніздрі. І першим вашим відчуттям буде страх: ви подумаєте, буцімто ображаєте дух генія. Та не хвилюйтесь: він хоче лише одного — аби ви відчули, як падаєте якомога глибше у нього. Блискавками спалахуватимуть образи. Миті, в яких поєднуються всесвіт і уява поета. А тепер обережно, одним пальчиком швиденько прогорніть сторінки. У погано освітленій кімнаті на куті стола пише, скоцюрбившись, чоловік. Він абстрагувався від світу — шум вулиці турбує його не більше, ніж свічка, що потроху догоряє перед ним. Ви поволеньки наближаєтесь — і ви вже не спостерігачка, ви вже той, хто пише отам, за столом. Ота рука, що літає над папером, — то ваша рука. Лет пера до чорнильниці і назад, до аркуша, синхронізуються з ритмом крові у ваших венах. Вікно прочиняється, вологий вітер вривається до кімнати, але ви його не відчуваєте. Нарешті ви вільна! Це не життя, не смерть, не матерія і не дух. Місцина здається вам вельми знайомою, бо час від часу вві сні ви повертаєтеся до неї. Тут народжуються слова — задовго до того, як потрапити до вашої голови. Тут народжуються книжки. Тіні намагаються жити — і обертаються на персонажів. Упізнаєте отого старого, що наближається до вас, такий заморений життям? Він щойно розділив королівство між своїми доньками. Королівська мантія спадає з його пліч разом із пов’язкою на його очах. Несподівано він усвідомлює всю ницість і невдячність людей — і плентає розпачливо ландами, намагаючись побороти бурю і припах багнюки; уперше в житті розуміє, що він — усього лише людина. Тіло його струхлявіло, та навіть у дранті шляхетності більше, ніж у соболиній мантії, яку він носив колись. Щоби не впасти, він спирається на ваше плече. (Ава широко розплющує очі і голосно вдихає, ніби перед тим надовго затримувала дихання. Вона кладе книжку, підводиться і робить кілька невпевнених кроків.) Як ви? З вами усе гаразд?