ВІКТОР: Це нагадує мені одну дитячу гру.
АВА (підскакує від несподіванки): О, то ви були тут! Господи, але ж ви мене й налякали!
ВІКТОР: Не хотів, даруйте. Часом я розгортав одну з таких книжок навмання, тикав пальцем у якийсь рядок і переконував себе, що цю фразу написано саме для мене, — хай навіть натрапляв на нісенітницю.
АВА: Здається, я теж так робила.
ВІКТОР: Може, зіграймо?
АВА: Чом би й ні?
ВІКТОР (бере книжку): Номер сторінки?
АВА: Ну... припустімо, тридцять сьома!
ВІКТОР: Рядок?
АВА: Хай буде третій.
ВІКТОР: Так, третій... «Всесвіт — це прилад для виготовлення богів». Анрі Берґсон. Отакої...
АВА: Дайте сюди! Сторінка?
ВІКТОР: Шістдесят друга.
АВА: Шістдесят друга... Ось! А рядок?
ВІКТОР: Сорок перший.
АВА: Ще чого! Стільки рахувати? Це не смішно! До того ж, тут немає стільки рядків.
ВІКТОР: Тоді передостанній.
АВА: «Люди вірять лише в те, чого прагнуть». Юлій Цезар.
ВІКТОР: Не вельми оригінально. Тепер ви!
АВА: Триста п’ята сторінка. Шостий рядок.
ВІКТОР: «Коли припините сподіватись на щастя, воно відразу знайдеться». Шарль Секретан. Швейцарець якийсь. Ніколи про такого не чув.
АВА: Я теж не чула.
ВІКТОР: Певно, складно було йому в школі. З таким ім’ям! Секретан! Та його предків за це варто притягнути до суду!.. Що ж, іще раз, востаннє... Остання сторінка, останній рядок...
АВА: Ще одне дивне ім’я — Зороастр.
ВІКТОР: І що нам повідає цей шановний пан?
АВА: «Коли маєш сумніви — стримайся».
ВІКТОР: Гм... Надто просто.
АВА: «Зороастр: іранський релігійний реформатор. Між сьомим і шостим століттями до Христа. Його життя — цілковита загадка. Певною мірою він став прототипом Заратустри у Ніцше».
ВІКТОР: Отакої!
АВА: Чотири тисячі вісімсот дев’яносто шість цитат! Усі думки людей вмістилися на трьохстах шістдесяти п’яти сторінках. І все це віддає ревеневим пирогом! Невже все й справді так погано?!
ВІКТОР: Може, я і полюбив би книжки — хтозна? — якби мене не примушували їх нюхати.
АВА: Коли я була маленькою, то, заходячи до бібліотеки, знала, що напевно є така книжка, яка на мене чекає. І справді, якась така знаходилася! Обирати її мала не я. Вона обирала мене сама задовго до моєї появи. Вона чекала на мене — і мала подати мені якийсь знак. Тож я блукала вздовж полиць, не торкаючись їх, — і зненацька мій погляд прикипав саме до неї, до тієї книжки!
ВІКТОР: І що, ви жодного разу не розчаровувались?
АВА: Бувало, але нечасто. Я надто вже вірю у збіги. Скажімо, одного дня я їхала у метро і раптом подумала про подругу, з якою сталося дещо жахливе. У неї зник друг. Кілька місяців від нього не було новин. Виявилося, що він стрибнув під поїзд — а документів при собі не мав. І впізнати його не могли. Тож я згадала її, нібито без причини, — а тим часом по інший бік платформи під’їхав потяг метро. І знаєте, кого я там побачила? Ту саму дівчину! Та це ще не все! Я почала думати про іншого свого приятеля, який також звів порахунки з життям. Під’їхав мій потяг, двері відчинилися, натовп ніс мене усередину, та я наштовхнулась на когось, хто виходив. Я обернулась — і побачила священика, який читав проповідь на похороні того хлопця. Хіба не дивина? І таке зі мною трапляється досить часто.
ВІКТОР: Весело ж вам буває в метро! Тепер я двічі подумаю, перш ніж їхати з вами кудись. І багато самогубців серед ваших знайомих?
АВА: Повнісінько.
ВІКТОР: Зрозуміло... Виходить, часто ходити до вас не варто... ризикована справа...
АВА: Я й сама так вважаю.
ВІКТОР: Ну що ви, я ж пожартував! Як на мене, ви дуже мила.