АВА: Навряд чи ці слова розрадять мене. Якщо я правильно зрозуміла, дівчата, які вам подобаються, часом зникають. (Помовчавши трохи.) Вам подобається пиріг із ревенем?
ВІКТОР: Прошу?
АВА: Оце понюхала довідник — і страшенно кортить скуштувати ревеневого пирога!
ВІКТОР: Не думаю, що ви його знайдете в цих краях. Мені шкода.
АВА: Зрештою, для ревеня ще не сезон. Скуштували б ви пиріг, який готувала моя бабуся, — повірили б у Бога!
ВІКТОР: «Бабуся» — ось іще одне слово, значення якого мені невідоме. Як і слова «дідусь». Усі четверо зібрали манатки й ушилися геть ще до того, як я встиг уповні насолодитись їхніми персонами.
АВА: Чули? Що то було?
ВІКТОР: Не знаю.
АВА: Вікторе, скажіть, тільки чесно: я схожа на божевільну?
ВІКТОР: Та нібито ні. А чому ви питаєте?
АВА: Бо мені раптом здалося, буцімто бібліотека зітхає...
ВІКТОР: Прошу?!
АВА: Ви все добре чули: мені здається, що ця книгозбірня жива!
ВІКТОР: Що ж, тоді відмовляюсь від сказаного: можливо, ви й справді трохи несповна розуму.
АВА: Як довго тут живе Тео?
ВІКТОР: О!.. Та доволі довгенько. Попередній власник теж дух за книжками ронив. І перед смертю продав книгозбірню татові.
АВА: А хто робив ці галереї?
ВІКТОР: Не знаю. Однак вони досить давні. О, коли вони почнуть усюди робити дірки, то матимуть кілька сюрпризів! До речі, чи не почати нам збирати книжки?
АВА: Слід дочекатися Тео.
ВІКТОР: Тео, Тео... Дозволю собі нагадати, що зостався тиждень.
АВА: Чуєте? Знову! Схоже на подих!
ВІКТОР: Як собі знаєте, а я починаю складати книжки.
ТЕО: Не варто, Вікторе!
ВІКТОР: О, то ти вже повернувся? Диви, як хутко!
ТЕО: Я не ходив до міста. Тримай, це тобі.
ВІКТОР: А що це?
ТЕО: Сьогодні для тебе настав великий день. Нарешті ти здійсниш свою мрію. Тож насолоджуйся!
ВІКТОР: Та це ж бензин!
АВА: Тео!
ТЕО: Я так втомився, Аво... Нікуди книжки не поїдуть. Я не переїжджатиму звідси.
АВА: Не можна так...
ТЕО: Якщо хочете щось врятувати, то вперед! Тут усе до ваших послуг.
ВІКТОР: О ні! Це надто легко! Грай у жертву з кимось іншим, але не зі мною.
АВА: Вікторе...
ВІКТОР: Але ж ви тільки погляньте на нього! Татку, не переводь із хворої голови на здорову! Атож, у мене є всі підстави спалити все тут до біса, та я цього не робитиму. Бо ти будеш тільки щасливий вважати свого Віктора жорстокою і безтямною тварюкою!
АВА: Та ви як діти! Перед нами постала складна проблема, а ви, замість шукати вихід, лаєтесь!
ТЕО: Коли всі ці книжки згорять, то буде багато диму, і в тому диму я, можливо, нарешті знайду те, що шукав усе життя, — первісний запах, дух прабатька усього сущого.
АВА: Тео, спокійно!
ТЕО: Ви не розумієте, як нам пощастило! Що ж, Вікторе, — зрештою, не має значення, допоможеш ти мені чи ні. Піднести сірник може будь-хто. А тепер залиште мене самого. З моїми книжками. Ніколи я не був таким близьким із ними, аніж тоді, коли їх поглинатиме вогонь. Нарешті збагну...
АВА: Він з’їхав із глузду!
ВІКТОР: Він завжди був таким.
ТЕО: Геть! Усі геть!
АВА: Тео, ми вас не покинемо!
ТЕО: Хочете, щоб я помер у лікарні з трубками, що стирчать із носа?!
АВА: Чого це ви раптом маєте померти?
ТЕО: Аво, та розплющіть же ви нарешті очі! Тут усе моє життя! Померти разом із книжками! Хіба я міг би бажати іншої смерті? Шекспір, Данте і решта — усі поєднані одним великим багаттям, одним спільним жаром, а я нарешті смакую їхнім генієм, достоту як Адам, що скуштував забороненого плоду!
АВА: Ні, я не вірю, що це кажете ви. Справжній Тео нізащо не дозволив би загинути хоча б одній зі своїх книжок.
ТЕО: Бідолашна дурепа! Та хто ви така, щоби нав’язувати мені свої думки! Ану, геть! (Хапає її.)
АВА: Пустіть!
ТЕО: Вас звільнено. У вас більше немає потреби.
АВА: Ви робите мені боляче!
ВІКТОР: Припини негайно!
ТЕО: Хай будують тут свій курорт, мені начхати! Але книжок вони не отримають! Ні! Цей світ, пропахлий крамарством, не заслуговує на жодного з геніїв, яких охороняю я!
АВА: Тео, благаю вас, заспокойтесь! (Віктор б’є Тео пістолетом — і той падає на одну із книжкових куп.) Що ви накоїли?!
ВІКТОР: Не бійтеся. Він просто впав. (Ава підбирає одну з книжок, що розсипалися під час падіння Тео.) Що це?
АВА: Книжка, складена братом Тео.
ВІКТОР: А, Герман, стара добра шкапа!
АВА: Він часто про нього згадував?
ВІКТОР: О, так! Варто було мені зробити один хибний крок, як я чув одне й те ж: «Ти так нагадуєш свого дядька! Навіть очі такі ж! Закінчиш ти так само...» Ну і так далі. Гадаю, він дуже боявся власної подібності з братом. Щоразу, коли дорікав мені, буцімто я чиню точнісінько як Герман, міг заспокоїтись і сказати собі: «Чудовисько — в них, не в мені!»