АВА: Але він був не при собі!
ВІКТОР: Та досить уже його захищати! Певно, що він був замкнений у собі! Він, може, вперше показав вам своє справжнє обличчя! Поганий чоловік, поганий батько — але актор блискучий! (Ава нюхає книжку.) Я вже стільки разів бачив, як ви це робите! Знаєте, це остання книжка, запах якої він відчував, поки не схопив цю нежить.
АВА: Він не говорив цього.
ВІКТОР: Гадаю, йому було соромно. «Скажи, який запах ти відчуваєш, і я скажу тобі, хто ти є». Одна із тих милих примовок, які він ліпше прикладав би до самого себе. Га, татусю? Та ви тільки погляньте! Який він зворушливий!
АВА: Ви впевнені, що з ним не трапилося нічого серйозного?
ВІКТОР: Не перебільшуйте. Він міцний, як ці стіни. Слухайте, хотів би я сказати вам, що мій батько — чудова людина. Щира і чуйна. Однак це не так, він таким ніколи не був, і справа не в оцій книжці. Він любить її дух, бо насправді єдине, що ще здатне його схвилювати, — це біль. Повірте, я знаю, про що кажу.
АВА: А ви не гіперболізуєте?
ВІКТОР: Того дня, коли він застукав мене з кошеням, я зазирнув йому в очі й побачив у них жах. Однак я впевнений, що викликав його не мій вчинок — я ж був лише хлопчам, — ні, Тео лякала насолода, яку він отримував від видовища!
АВА: Я вас не розумію...
ВІКТОР: Саме за це він ненавидить мене — так, він завжди ненавидів мене саме за це! У мені він щоразу бачить справжнього себе. Месьє зачинився у книгозбірні так само, як інші тікають від своїх нестримних бажань до монастирів. І все життя у книжках він шукав ліків від свого лиха, але даремно...
АВА: Людина, яка говорить про Шекспіра так, як він, не може бути чудовиськом!
ВІКТОР: Можна любити Моцарта або не знаю кого... (Бере одну з книжок.) Ґюстава Флобера! І водночас можна солодко ступати, відчуваючи, як хрустять під ногою пальці невинної юнки... Книжками і картинами володіють не лише чесні люди. Злочин і культура — дуже близькі терміни. Хтозна — можливо, Джек Патрач уподобав би собі... скажімо... (Бере іншу книжку.) «Любовну поезію Іспанії XVI століття» або... (Ще одну.) «Мандрівки Гуллівера» Джонатана С... Свіфта. А серійний вбивця Ландрю — чому б ні? — міг би зачитуватися... (Бере іншу.) Альфонсом де Ламартеном, перш ніж кидати своїх горопашних дружин до пічки. О, генії постійно згодовують нам свої шедеври! Якби ж то їхні книжки могли зробити нас щасливішими!.. Тео замучив вас своїм Шекспіром, але Шекспір, якщо я не помиляюсь, віддавав перевагу кривавим сценам. Його п’єси просто завалені трупами, хіба ні?
АВА: Щоби засудити варварство, слід його показати — і це не те саме, що бути варваром самому. Хіба ні?
ВІКТОР: Авжеж... які гарні слова... А правда в тому, що людина завжди розважалася, спостерігаючи за лихими вчинками інших. Гадаю, це навряд чи зміниться. Немає нічого приємнішого, аніж переконатися, що в цій гидоті ви брьохаєтесь не самі, що ваш сусіда зав’яз у ній глибше, ніж ви. А коли ще прийде прекрасна думка вбити дружину, дітей і потім пустити собі кулю у скроню!... Це ж верх задоволення! Ви — почасти наляканий, почасти зневажливий — ніби дивитеся на події згори і думаєте: «Зрештою, моє життя не таке вже й нецікаве. На що я скаржуся, зрештою? Я ж принаймні не монстр!»
АВА: А як щодо кохання?
ВІКТОР: Кохання, кажете? Не знаю, що то таке. Ніколи не мав справи з коханням, ніколи його не відчував. Певно, цей виклик минув мене. У нашій родині ніжність була радше мелодією, ноти якої забули. Ви розумієте? Ми намагалися щось наспівувати, та оскільки звучало надто штучно, то краще було припинити. Тео, без сумніву, знайде мільйон виправдань своєї нечуттєвості: отут його батько, а там його мати, і так було ще від потопу, — та, зрештою, мені байдуже! Бо це надто просто.
АВА: І тому ви ставите його в один ряд із Джеком Патрачем і серійником Ландрю...
ВІКТОР: А чому, по-вашому, він наймає тільки дівчат?
АВА: Не знаю. Та знаю одне: поки не знайдено тіла, ніщо не дає вам підстави висувати подібні звинувачення. Уявімо, що дівчину справді вбили і поховали десь, — доказів провини Тео однаково немає! О, погляньте! Він приходить до тями!
ТЕО: Господи милий! Що зі мною трапилося?
АВА: Як ви, Тео?
ТЕО: Господи, який безлад!
АВА: Тео?!
ТЕО: Котра година?
АВА: Вже майже третя.
ТЕО: Де я його подів? (Нишпорить навколо себе.) Ага! Ось він! (Дістає годинник, дивиться на нього, струшує.) Не може бути! Кляті коліщатка!