АВА: А я маю відповідати? Просто зазирніть до книги — і побачите всі мої репліки. До речі, якщо розгорнете відразу на останній сторінці, то ми заощадимо стільки часу! І нарешті поставимо крапку!
ТЕО: Вам немає чого тут робити. Я вас звільнив.
АВА: А ви могли б виграти пекельний кастинг на роль Бога в Едемському саду!
ТЕО: Геть!
АВА: Даруйте, Тео, та ми ще маємо побути разом кілька сторінок. І я піду лише тоді, коли зрозумію, навіщо потрапила до вашої диявольської книгозбірні!
ТЕО: Бачу, цей клятий Віктор таки доклав зусиль, налаштувавши вас проти мене!
АВА: Ніхто мене не налаштовував проти вас. Просто я погано розумію, що відбувається, — от і все. Заснути живою, а прокинутись уявною — це спантеличило б будь-кого, хіба ні? Навіщо ви вигадали мене, Тео? Яку роль я граю у вашій історії? Те, що ви звинувачуєте себе в загибелі сина і перетворили його на головного героя своїх страхіть, — це гидко, але зрозуміло. Але я?! Що роблю тут я?
ТЕО: Аво, я вас не вигадував. Ви вигулькнули, мов гостя, на яку ніхто не чекав! Що б там не думав Віктор, але його смерть не залишила мене байдужим. Багато днів я сидів серед книжок, шукаючи в собі сили завершити те, що він почав. Я мав намір усе знищити і зникнути остаточно. Та мені бракувало сміливості. Тоді я вирішив, що ця книга мені допоможе. Я відчинив вітрину і взявся читати. Таке враження, що з тієї миті минула вічність. Відтоді повторюється одне й те ж: я намагаюсь дати лад своєму життю. Тобто... Наймаю таємничу дівчину, яка має допомагати мені... Посвячую її в таїни ароматів... Віктор закохується у неї... А потім вона зникає...
АВА: І який у цієї історії кінець?
ТЕО: Мені ніколи не ставало сміливості дійти до кінця, — тож щоразу, як я розгортаю цю книгу, все починається знову...
АВА: І у дівчини щоразу те саме обличчя?
ТЕО: Так, щоразу... І цього разу також...
АВА: Чому я?
ТЕО: Я ж вам сказав... Не знаю. Ніколи не зустрічав нікого, схожого на вас. Ви не нагадуєте мені нікого конкретного. І у справжньому світі я не вбив жодної дівчини. Ви не зобов’язані мені вірити — проте це правда.
АВА: І коли ж я зникаю — там, у книзі?
ТЕО: Зосталося три-чотири сторінки...
АВА: Дуже мило! Ви мене заспокоїли! Що ж, тоді я уникатиму коротких реплік. Поспілкуємося ще, ви ж не проти? Я ж можу дозволити собі довгий монолог, правда? Що ви про це думаєте? (Пауза.) Щось ви не дуже квапитесь мені на допомогу. Скажіть, Тео, тільки між нами: як із моїм щезненням пов’язані ви? Ви чи Віктор — хто з вас отой злий сірий вовчисько, га? Зізнавайтеся! Сподіваюсь, ви не збираєтеся ґвалтувати мене, перш ніж придушити? Хоч я і вигаданий персонаж, але не впевнена, що мені це сподобається.
ТЕО: Хіба я знаю... Я ж ніколи не дочитував до кінця. До речі, і Віктор теж. Він надто боїться того, що може відкритись наприкінці тексту.
АВА: У Віктора немає причин бажати мені зла.
ТЕО: У мене так само.
АВА: Гаразд, але що нам тепер робити?
ТЕО: Нічого. Чекати — і все.
АВА: Круто!
ТЕО: Зазвичай у цю мить з’являється Віктор.
АВА: Справді?
ТЕО: Ось побачите.
ВІКТОР (здаля): Аво?
ТЕО: А що я казав! (Заходить Віктор і помічає Тео.)
ВІКТОР: Ба, тату, та ти повернувся до нашого світу! Ніяк не можеш залишити нас у спокої? Певно, реальний світ для тебе надто нудний.
ТЕО: О, ти так багато знаєш про це! Ти ж сам скоротив своє перебування у ньому!
ВІКТОР: Так, але я лише хотів розлютити тебе. Такий вже я пустун, ги-ги! То що, Аво? Оговталися?
АВА: Я б так не сказала.
ВІКТОР: Ти ба! Які ви нудні! Ніби ховаєте тут когось!
АВА: Слухайте, Вікторе, ваше життя, звісно, було не надто радісним — та ви принаймні встигли пожити! А я щойно дізналася, що складаюсь із низки реплік посередньої якості, що їх повторюю невідомо під чию диктовку. Мої спогади — не мої спогади. Я не можу ані говорити вільно, ані поворухнутись... Навіть те, що я зараз кажу — ніби обурливо, — належить теж не мені! Цілу ніч я намагалась уявити оту бабусю, про яку розповідала Тео і яка начебто стільки для мене важила... Але навіть імені її не пригадала! Бо імені у неї не було. Бо її взагалі не існувало... Автор цього фарсу не вигадав нічого, що стосувалося б моєї бабусі. Жодного слова! Жодної деталі, за яку я могла б зачепитися. Я можу розповідати лише про її смерть — те саме стосується й решти тих, хто траплявся мені у так званому «моєму минулому». Отой приятель, що ґиґнувся по телефону, — описати його зовнішність я не можу. А окрім того, ніби усього зазначеного замало, я ще й зникаю через кілька сторінок! На вихід, маленька дурненька Аво!