ЕНТОНІ: Отже, на твою думку, все зводиться до хімії й фізики? Усе — навіть кохання?
САЛЛІ: Не хвилюйся, твій авторитет як фізика я не заперечую.
ЕНТОНІ: Казна-що!
Пауза.
САЛЛІ: Мене непокоїть Люсі.
ЕНТОНІ: Чому ти раптом згадала про неї?
САЛЛІ: Відчуваю її збентеження і не знаю, як допомогти.
ЕНТОНІ: А тобі не здається, що ти й так уже багато для неї зробила?
САЛЛІ: Здається, вона на мене ображена.
ЕНТОНІ: З якого дива?
САЛЛІ: Часом зиркає на мене так... Мороз іде поза шкірою. Дарма я кажу собі, що я тут ні до чого, що в усіх своїх любовних провалах вона винна сама. Усе одно я звинувачую себе. Авжеж, це дурість, і все одно...
ЕНТОНІ: Саллі, слід знайти якесь рішення. Бо ситуація неприємна.
САЛЛІ: Що ти пропонуєш?
ЕНТОНІ: Хай докладе зусиль! Сама! І не кажи мені про її спроби самогубства. Це театр! Дешевий шантаж!
САЛЛІ: Отже, ти пропонуєш виставити її?
412: Ви пробували?
413: Пробував що?
412: Вийти з... тобто, я хочу сказати... повернутися додому. У фізичному сенсі.
413: Навіщо?
412: Як це — навіщо? Щоби знову побачити своїх доньок!
413: Але я їх уже бачу!
412: Так, але вони вас не бачать.
413: Так влаштовано світ. Приходить час — і батько мусить піти.
412: То ви не хочете повертатися? Боїтесь?
413: Чого я мав би боятись?
412: Не знаю. Ви мені скажіть.
413: А ви починаєте набридати.
412: Даруйте, і все ж нагадую, що я не просив ні лежати з вами в одній палаті, ні переглядати ваші спогади.
413: До речі, щодо спогадів. У вас немає жодного, який підняв би вас на поверхню і дав би мені змогу пізнати вас ліпше. Якщо це дійсно так, то ви небезпечна особа. Жодного візиту — хіба це не підозріло?
412: Нічого підозрілого. Це радше сумно.
413: Перепрошую.
412: Але ви маєте рацію — особа я небезпечна. Хтозна, може, я когось убив.
413: Навіщо такі крайнощі? Можливо, ви просто страшенно банальна людина, як переважна більшість людей.
412: Дякую, ваші слова заспокоюють. (Пауза.) Дивно, та я гадки не маю, на що скидаюся насправді. Скажіть, я бридкий?
413: Бридкий? Що ви кажете, ні! Не перебільшуйте!
412: Значить, трохи ліпший за бридкого... Дякую і на цьому.
8.
ЕНТОНІ: Я не чув, щоб вона виходила. Почекаєте?
СТІВЕН: Якщо я вам не заважаю...
ЕНТОНІ: Звісно що не заважаєте! Вона зрадіє, що ви прийшли. Будете пиво?
СТІВЕН: Ні, дякую, я не вживаю.
ЕНТОНІ: Хіба це не абсурд?
СТІВЕН: Даруйте? Це ви про що? Про пиво?
ЕНТОНІ (сміється): Ні, про метушню! Про Дарвіна!
СТІВЕН: Я тут саме через це. Мені здалося, що Саллі розгублена.
ЕНТОНІ: Ви правильно зробили, що прийшли.
Пауза.
СТІВЕН: Вона розповідала про ваші дослідження. Теорія збігів, правильно? Певно, я видамся неуком, але мені дійсно важко збагнути, що таке квантова фізика.
ЕНТОНІ: О, не хвилюйтеся! Мені також.
СТІВЕН: Ви мене заспокоїли.
ЕНТОНІ: Томатний сік будете?
СТІВЕН: Ні, дякую.
ЕНТОНІ: Щоби заглибитись у квантову фізику, треба повністю змінити своє світосприйняття. Скажімо... бачите мене? Я ж стою перед вами, правда?
СТІВЕН: Та начебто так...
ЕНТОНІ: А вам відомо, що порожня частина мого тіла незліченно більша, аніж заповнена?
СТІВЕН: Що ви кажете?
ЕНТОНІ: Якщо прибрати пустий простір між атомами, ви перестанете мене помічати. Я стану меншим за порошинку. Та що там я! Еверест був би не більшим за намистину — однак намистина важила б, як Еверест!
СТІВЕН: Нічого собі! Але як це пов’язано зі збігами?
ЕНТОНІ: У нескінченно малому відбуваються події, пояснити які за законами нашого світу неможливо. До прикладу, візьмемо дві частинки, пов’язані однаковими властивостями. Розділимо їх, приберемо будь-який можливий зв’язок між ними — і все ж, коли ми працюватимемо з однією з них, то побачимо, що друга, відділена, реагуватиме точнісінько так само, ніби... досі прив’язана до першої частинки! На мою думку, справа тут у коливаннях. Ми, фізики, називаємо це сплутаним квантовим станом.
412: Сплутаним? Ну і слівце!
413: Цить!
ЕНТОНІ: От ви і я, скажімо — сплутані.
СТІВЕН: Та невже?
ЕНТОНІ: Усе сплутане. Якщо простіше: усе пов’язане з усім. Усі частинки Всесвіту прив’язані до загального поля коливань.
СТІВЕН: Скажу чесно — заплутали ви мене.
ЕНТОНІ: Спробую пояснити. Це як океан. А кожен із нас — хвиля. Можливо навіть — але тут я вже виходжу за межі фізики, — що наш стан коливання існував до нас і нас переживе.