СТІВЕН: Ви про... життя після смерті?
ЕНТОНІ: Життя — але не в звичному сенсі слова. Коли хвиля перестає бути хвилею, вона губиться в океані, але те, що робило її хвилею, продовжує існувати — і, можливо, візьме участь в утворенні інших хвиль. Розумієте?
СТІВЕН (посміхається): Почасти...
ЕНТОНІ: Гадаю, людей, яких любили, ми вже не побачимо. Однак виживе коливання, якого, утім, не усвідомлюємо ані ви, ані я. Принаймні не так, як усвідомлюємо свою присутність тут.
СТІВЕН: І все ж я не бачу зв’язку зі збігами...
ЕНТОНІ: Зараз побачите. У реальності коливань — як і загалом у квантовій фізиці — час не існує. Минуле, майбутнє, теперішнє — усі ці поняття позбавлені сенсу. Можливе буквально все! Те, що в нашому світі ми називаємо інтуїцією чи передбаченням, цілком може бути короткими візитами до неусвідомленої реальності коливань. Вам траплялося відчувати, що ви вже щось бачили або переживали?
СТІВЕН: Ясна річ.
ЕНТОНІ: У такі моменти, цілком може бути, ми несвідомо під’єднуємося до іншого виміру, де час — це тільки ілюзія.
СТІВЕН: Але чому це триває лише мить?
ЕНТОНІ: Причина в нашій свідомості. Вона ніби відрізає нас від усесвітнього зв’язку з усім.
СТІВЕН: Навіщо?
ЕНТОНІ: Щоб захистити нас. Якби ми пізнали світ повністю — збожеволіли б. Є межа, яку нам не переступити. Дехто стверджує, буцімто йому це вдалося. Застосовуючи молитву, медитацію, наркотики чи ще щось. У цьому контексті збіги — ідеться не про поодинокі банальні збіги, а дійсно тривожні, які часто повторюються, і я називаю таке явище каскадом збігів — постають як тріщини у системі, зведеній задля нашого захисту. Ми ніби на мить перемикаємося на чужий нам часопростір, приєднуємося до своєрідного всесвітнього психічного поля.
СТІВЕН: Всесвітнє психічне поле... цікаво.
413: «Цікаво»! Телепень! Можу закластися — він ані слова не зрозумів!
412: Боюся, не лише він.
ЕНТОНІ: Звісно, усе це лише гіпотеза. Довести я це не можу. І багато хто з колег скаже, що я — несповна розуму.
СТІВЕН: Вас ніхто не фінансує?
ЕНТОНІ: Звісна річ, ні.
СТІВЕН (риється по кишенях): Де я її поклав?.. Ось! На вашому місці я звернувся б до цієї фундації. Щороку вони виділяють значні суми на різноманітні дослідження і публікації. Вам варто спробувати! (Пауза.) Всесвітнє психічне поле... Нічого собі! Можливо, це просто інша назва для Бога?
ЕНТОНІ: Не кваптеся поперед батька до пекла!
Заходить Люсі.
СТІВЕН: Доброго вечора!
ЛЮСІ: Вітаю! Привіт, Тоні!
ЕНТОНІ: Привіт.
ЛЮСІ: Не представиш мені свого друга?
ЕНТОНІ: Ну...
СТІВЕН: Мене звати Стівен. Я... колега вашої сестри.
ЛЮСІ: Он як! Колега сестри. Авжеж. Розумничка вона в мене, правда? Як ви вважаєте?
СТІВЕН: Певна річ... так...
ЛЮСІ: Ви біологію викладаєте?
СТІВЕН: Ні, малювання.
ЛЮСІ: Малювання! Круто! То ви художник?
СТІВЕН: Та трохи є...
ЕНТОНІ: Упевнені, що не хочете випити?
СТІВЕН: Ні, дякую.
ЛЮСІ: А я залюбки! (Пауза.) Якщо залишилося віскі на денці, я не відмовилася б.
Ентоні, повагавшись, виходить.
СТІВЕН: У вашої сестри дуже талановитий чоловік.
ЛЮСІ: О, такий талановитий! Блискучий вчений. Блищить, мов паркет... Ви репліки вмієте подавати?
СТІВЕН: Репліки?
ЛЮСІ: Я готуюся до прослуховування.
СТІВЕН: А, значить...
ЛЮСІ: Просто хочу переконатися, що не забула текст. Входити в роль не треба.
СТІВЕН: Але ж...
ЛЮСІ: Я могла б попросити Тоні, та йому вже набридло. На його думку, я плутаю реальність із вигадкою. Казна-що! Просто я добре граю. А плутає він! Чули про п’єсу «Кішка на розпеченому даху»?
СТІВЕН: Як ви кажете?
ЛЮСІ: П’єса така. Я над нею працюю.
СТІВЕН: Невже... Не читав.
ЕНТОНІ (заходить): Думаєш, зараз для цього зручний момент?
Простягає їй склянку.
ЛЮСІ: Дякую, Ентоні. Дуже люб’язно з вашого боку, Ентоні. «А знаєш, чоловіки просто в захваті від мене! У мене струнке тіло, міцні м’язи, м’яка шкіра. Авжеж, твоя правда, часом обличчя здається втомленим, і все одно на вулиці чоловіки обертаються мені вслід. Коли я була в Мемфісі, то їхні очі опікали мене буквально всюди — на полі для гольфу, в ресторані, в універмагах. Я відчувала, як чоловіки буквально проштрикували мене поглядами. Коли Еліс влаштувала вечірку — пригадуєш? — на честь своїх нью-йоркських кузенів, то найгарніший юнак ні на крок не відходив від мене, навіть коли я пішла попудрити носик! Довелося грюкнути дверима у нього перед носом і замкнутися на ключ!»