ЕНТОНІ: Трясця!
САЛЛІ: Що?
ЕНТОНІ: Я списався з фундацією, яка фінансує дослідницькі проекти. Не хотів казати тобі завчасу. Це мав бути сюрприз.
САЛЛІ: До чого тут Стівен?
ЕНТОНІ: Саме він мені про них розповів. Завтра в мене там зустріч. По телефону зі мною спілкувалися дуже люб’язно. Суми грантів починаються з п’ятдесяти тисяч доларів. Такі оказії не ігнорують.
САЛЛІ: Можливо, це не пов’язане з його церквою. Сходи й перевір.
ЕНТОНІ: Як справи у школі?
САЛЛІ: Схоже на зоопарк. Дехто з батьків намагається підтримувати мене. Мужні люди...
ЕНТОНІ: А решта? Як поводиться решта викладачів біології?
САЛЛІ: Плазують. «Саллі, ти ж розумієш, у нас є діти!» Я їх усіх повбивала б! Кажуть, в Канзасі один учитель розкритикував креаціонізм — і його побили біля будинку. Зараз він у лікарні, а колеги вимагають його відсторонення. Вітаємо у середньовіччі! Тепер мені ліпше зрозумілі слова Дарвіна: «Америка побудована рецидивістами й очолювана твердолобими пасторами»! (Пауза.) Люсі немає?
ЕНТОНІ: Зранку не бачив. Саллі, слід щось робити! Діяти! Єдиний правильний вихід — судовий позов!
САЛЛІ: Суд?! А хто оплатить видатки?
ЕНТОНІ: Я отримаю грант. Це вирішить наші проблеми.
Заходить Люсі.
САЛЛІ: Погано спала?
ЛЮСІ: Я знайшла роботу! Саллі, ми викрутимося! Усе буде гаразд! Тільки поглянь! І це лише чайові!
ЕНТОНІ: Що за робота?
ЛЮСІ: У барі.
САЛЛІ: Ти офіціантка?
ЛЮСІ: Фу, як принизливо! Ні, я танцюю!
ЕНТОНІ: Що?!
ЛЮСІ: І, здається, танцюю я доволі добре. (Наспівує англійською і робить кілька па.)
ЕНТОНІ: Ти танцюєш у барі?!
ЛЮСІ: Саллі, треба записати містера Тоні до ЛОРа. Здається, він недочуває!
ЕНТОНІ: Як називається бар?!
ЛЮСІ: Ви з поліції, пане?
ЕНТОНІ: Танцівниці у барах завжди роздягаються догола!
ЛЮСІ: А ти звідки знаєш — буваєш в таких місцях, еге ж?
САЛЛІ: Люсі!
ЛЮСІ: Що ж, так, на кілька секунд я роздягаюся, і що? Це ліпше, ніж мити посуд, псуючи руки, чи вісім годин стояти на ногах, заробляючи варикоз! Мене ніхто не чіпає, ніхто не торкається. Хазяїн бару має суворі правила. Зрештою, мені це подобається.
САЛЛІ: Ти хоч розумієш, що кажеш!
ЛЮСІ: Саллі, я вже не дівчинка! Ти не помітила? Мені двадцять п’ять!
САЛЛІ: Ліпше я погоджуся на умови педради, аніж дозволю тобі...
ЛЮСІ: Не соромся, кажи!
САЛЛІ: Завжди все починається з танців...
ЛЮСІ: Це упередження!
САЛЛІ: Ти подумала про тата?!
ЛЮСІ: Тато?! До чого тут він? Якщо вже на те пішло, то й він такі бари відвідував! Що ти взагалі знаєш про тата?! Прийде одного дня і подивиться на мене по-справжньому! Як чоловік. Треба станцювати для нього в лікарні! Може, це поверне його до життя!
412: О, я не проти!
413: Вам, недоумку, пощастило, що ви вже в комі!
412: Нарешті містер нечема спромігся відреагувати!
САЛЛІ: Або ти кидаєш цю роботу, або негайно залишаєш цей будинок!
ЛЮСІ: Не кажи дурниць! Чим ти ліпша за вузьколобу педраду? Хочеш викинути мене на вулицю, правда? Вважаєш, що цей будинок твій?
САЛЛІ: Усі рахунки оплачую я.
ЛЮСІ (кидає кілька купюр): Ось тобі всі рахунки! (Знову починає танцювати.) А ось рахунки за наступний місяць! Тоні, хочеш, станцюю для тебе? Гей, Тоні! (Ентоні дає їй ляпаса.) Я вас ненавиджу! О, знали б ви, як ви мені обридли! Але не хвилюйтеся, танцювати я зможу недовго. У чотири місяці вагітність помітна. Гадаю, хазяїн буде не в захваті.
Вона виходить.
САЛЛІ: Що вона каже?! Вона вагітна?
ЕНТОНІ: Боюся, що так!
САЛЛІ: Нічого собі! (Пауза.) Знаєш, я впевнена, що вона це зробила навмисне. Їй відомо, що ми вже два роки намагаємося зробити дитину. Відомо ж, хіба ні?! Тож міс залітає від першого-ліпшого лабра!
ЕНТОНІ: Саллі, заспокойся!
САЛЛІ: Хіба мені це потрібно?! Скажи чесно: мені це потрібно?!
ЕНТОНІ: Можливо, вона казна-чого навигадувала...
САЛЛІ: О, ні... Уже кілька днів як вона інша. Тепер я розумію, у чому річ. Що вона собі думає? Гадає, так просто бути зразковою донькою, улюбленицею, без права на помилку й на сльози?! О, як мені кортіло плакати! І ревіти! Певно, це так приємно — ревіти вголос! Але ж ні — Саллі сильна, Саллі мусить бути сильною дівчинкою! Часом уранці, коли дивлюся на себе в люстро, то не бачу себе — здається, що я прозора... Можливо, я надто правильна, це заважає дорослішати... А знаєш, що, Тоні? Коли Люсі сказала, що танцює в барі, на якусь мить я позаздрила їй — і це мене налякало! Було дуже страшно... Моторошно не розуміти, хто ти насправді... Чому ти ніколи зі мною не розмовляєш? Бо ти чоловік, а чоловіки — хтось про це колись писав — мають зберігати гордовиту мовчанку? Можливо, саме мовчанка і заважає нам народити дитя... Тієї миті я відчула, що Всесвіт — величезний, а ми — крихітні!.. І такі самотні!.. Жити значно легше, коли знаєш, що тебе люблять і розуміють...