СЬЮЗАН: Де зараз Люсі?
ЕНТОНІ: Гадки не маю. Саллі виставила її за двері.
СЬЮЗАН: Невже? Ще одна новина! Тоні, може ти відразу все викладеш, щоб ми не ходили колом!
ЕНТОНІ: Гадаю, коло замкнулося...
СЬЮЗАН: І на цьому спасибі. Отже, що ми маємо? Люсі вагітна, але ми не знаємо, де вона. Тато в комі. Саллі в депресії. Суд. Кепські справи... Добре, хоч зі мною усе гаразд. Мені навіть соромно через себе! Ніколи не шкодувала, що звела мур завдовжки в багато сотень кілометрів між собою і цим клятим будинком! У житті трапляються миті, коли думати слід тільки про себе.
ЕНТОНІ: А нині, по-твоєму, думати слід про кого?
СЬЮЗАН: Ходімо! Треба знайти Люсі!
Вони виходять.
12.
412: Ну, не розумію я вас! Як вам вдається залишатися таким спокійним?
413: Чого ви так хвилюєтеся? Для вас так важливо когось засудити?
412: Авжеж, я засуджую! Хоч я і в комі, та не забув про пристойність! Невже через цього Дарвіна вам начхати на своїх доньок?! Адже ситуація вкрай складна! Ні, просто жахлива!
413: Та ви про своє життя нічого не в змозі сказати — тож як ви можете засуджувати? Хочете сказати, що піймалися б на гачок, як бідолашний Тоні? Я, наприклад, щодо себе не впевнений.
412: Ви підтримуєте хаос!? Хочете сказати, що природою можна виправдати все? Навіть найстрашніший злочин?
413: Людина — це хвора на шизофренію тварина. Вона кориться двом основним законам: закону поривань і закону начальників. Заперечувати це — лицемірство.
412: А погоджуватися з таким поглядом — варварство!
413: Що значить — варварство? На вашу думку, Тоні й Люсі — злочинці? Подружня зрада — це злочин? Тоді доведеться збудувати чимало нових в’язниць.
412: Бачу, до чого ви ведете. Чоловік — усього лише носій генів, і єдине його природне завдання — запліднити якомога більше самок. Тож з позиції генетики подружня зрада — некоректне поняття. Правильно?
413: Дорогий мій 412-й, я хочу, щоб ви зрозуміли: нам, людям, украй важко давати раду цьому протиріччю. Я стверджую, що суспільство, засноване на генетичному егоїзмі, було б нестерпним, та хочемо ми чи ні, тваринного начала нам не позбутися. Мене завжди дивували люди, здатні на безкорисність і щедрість. Таке трапляється вкрай рідко. Зазвичай доброта — лише стратегія заради того, щоби тебе прийняли до зграї.
412: Певно, я дуже добра людина, адже будь-хто інший давно перестав би вас слухати. Думаю...
413: Думаю, думаєш, думає... Саме в цьому проблема. Так, ми виграли, однак, навчившись думати, втратили теж чимало. Отримали цивілізацію, однак тепер нам добре відомо, що ми помремо. Тварини відчувають це інтуїтивно — ми ж знаємо точно. Саме тому, напевно, шимпанзе не зводять соборів, синагог і мечетей. Однак, хай що ви собі надумали, я залюбки заходжу до храмів. Якщо там небагато туристів, якщо панують тиша і спокій, то я навіть відчуваю... певні вібрації — і коли виходжу назовні, то вібрації супроводжують мене певний час. У такі миті я відчуваю жаль до людства загалом. І коли бачу, як бідолашна Люсі, розлючена і розчавлена Люсі, відчайдушно намагається просто жити, то не знаходжу в собі сили засуджувати її. Бо мені добре відомі і лють, і прагнення нищити все довкола себе...
САЛЛІ: Ти вже не танцюєш?
ЛЮСІ: Посварилася з хазяїном.
САЛЛІ: Люсі, у цьому місті є ще бодай хтось, з ким ти не посварилася?
ЛЮСІ: Він лапав мої сідниці, а я трохи помацала його обличчя. Кулаком. «Не чіпай мене! — сказала я. — Так зазначено в угоді». А він відповів: «Цей пункт — тільки для клієнтів. Я ж не клієнт». «Тоді, — відказала я, — я не танцівниця!» Бачила б ти його! Я вийшла з бару, не обертаючись. Мене свердлили десятки поглядів. Обличчя великим планом. Блиск тріумфу в очах. Люсі штовхає двері й розчиняється в ночі! Музика! (Пауза.) Ти нічого не скажеш? Не насвариш мене?
САЛЛІ: Ти вагітна!
ЛЮСІ: То й що? Я не збираюся залишати дитину... Вам же всім добре відомо — я не з тих, хто щось довго біля себе тримає... Годі тобі грати у вартову! Я впевнена, що випити ти зараз хочеш не менше за мене! Це гени. Мама навіть з того світу хлистає через своїх любих дівчат...
САЛЛІ: Зупинися, Люсі!
ЛЮСІ: Там є трохи віскі на денці...
САЛЛІ: Без льоду?
ЛЮСІ: Без льоду.
САЛЛІ: Ти знаєш, хто тато?
ЛЮСІ: О, так і знала! Усе гадала: коли ж вона поставить мені це кляте запитання?
САЛЛІ: То як?
ЛЮСІ: Що — як?
САЛЛІ: Яка все ж буде відповідь на це кляте запитання?
ЛЮСІ: Спершу хильнемо віскі.
САЛЛІ: Облиш!
ЛЮСІ: Саллі, чому мені постійно хочеться натовкти тобі пику?! Іще з дитинства я терпіти тебе не могла. Якось у школі я почула історію Каїна й Авеля. Гадаю, не варто казати, з ким я себе ідентифікувала. Авель здавався мені тупаком. Який нестерпний кретин! Авжеж, мені було соромно думати так — усе в ньому мене дратувало. А найбільшим ідіотом я вважала Господа Бога. Бо заздалегідь було зрозуміло, що Каїн вколошкає свого брата. Навіть я у свої десять років збагнула це! А Бог чомусь здивувався й обурився! Лицемір! Я сердилася на себе, бо не могла тебе полюбити, Саллі. Та хіба можна по-справжньому любити бездоганних людей? (Пауза.) Те, що я зробила — ницо. Дуже ниций вчинок. І ти ніколи мені цього не пробачиш. Найбільше — бо я вирішила таки сказати тобі правду. (Пауза.) Я переспала з твоїм Ентоні. Лише раз, на підлозі. Це тривало кілька хвилин, не більше. Це був шал, засліплення, божевілля, я не могла опиратися!.. Мені не потрібне пробачення. Не потрібне розуміння. Я взагалі не знаю, чого я від тебе хочу...