ТЕО: Це все?
ВІКТОР: Ну... Поки що так.
ТЕО: То мені байдуже.
ВІКТОР (перекривляє Тео): «Мені байдуже!» Так, виходить, ти звертаєшся до свого колись любого Віктора?! Хочеш, аби я назвав тебе схибленим. Ти витратив на ці кляті книжки не знати скільки грошви, а я — що отримував я?! Га, що ти купував мені? Нічого! Я не мав ані любові, ані грошей. Нічого! Література ніколи мене не цікавила — і що я міг удіяти? Я не був тим чемним слухняним хлопчиком, якого ти завжди хотів. І що? Хіба це причина, аби взяти і викинути мене?! Юні роки я витратив на нюхання старого паперу. Чому ж ти не любиш мене, — га, тату? Бо я спалив кілька твоїх улюблених книжок? Бо нагадав тобі дядька Германа — того безумного нациста? Але мені урвався терпець! Розумієш? Я вийшов із ладу. Зірвався.
АВА (здаля): Тео! Тео!
ВІКТОР: Миле дівчисько. Мені вона до вподоби.
АВА: А, он ви де! Доброго дня, Вікторе!
ВІКТОР: Добридень і вам, красунько! Що ж, я залишаю вас, бо інакше тато вибухне, мов петарда. Побачимось незабаром. (Він виходить.)
АВА: Тато?
ТЕО: ...Його мати померла, коли йому виповнилося дванадцять. Він часто приїздив сюди гостювати. Та щораз ненадовго. Усе це, скажімо так, закінчилось... досить погано...
АВА: А я думала, що у вас немає родини. (Пауза.) То він залишиться тут?
ТЕО: Хтозна...
АВА: Як на мене, він досить дивний.
ТЕО: На мене він завжди лише наганяв страх. Ніколи не забуду, як він тижнями мучив мене благаннями завести кота. Нарешті я здався. Взяли ми кішечку Марґо. Мила така, я її полюбив. Охайненька була кішечка, ніколи не гадила на книжки. За кілька місяців вона привела на світ п’ятеро дивовижних кошенят. Віктор мало не збожеволів. Одного дня я спостерігав за ним — він не зауважив мене — із ним коїлося щось страшне: він схопив Марґо і поклав її під досить важкий ящик, аби вона не могла поворухнутися. Потім узяв одне з кошенят. Він тримав його у руці і стискав усе дужче й дужче. Він стояв лише за крок від ящика. Кошеня перелякано нявкало, Марґо також. Я чув, як вона дряпає підлогу, щоби звільнитись. Я заціпенів. Дивився на свого сина і бачив, що він отримує від цього насолоду. Потім він обернувся, помітив мене й усміхнувся.
АВА: Він був іще дитя.
ТЕО: Атож, мій брат Герман також був дитя, одначе, повірте, немало людей воліли б, аби він узагалі не народжувався. Боже, як я втомився! Яка раптова втома... А як ваша робота? Просувається, га?
АВА: Та звісно, але тепер я бачу, чому багато хто до мене впадав у відчай.
ТЕО: Ходімо пообідаємо.
4.
АВА (із зав’язаними очима): Дайте-но мені одну з цих книжок!
ВІКТОР: Котру?
АВА: Байдуже, будь-яку! (Вдихає запах книжки.)
ВІКТОР: Що ви робите?!
АВА: Хочу пересвідчитися.
ВІКТОР: Пересвідчитись? У чім же?
АВА: Схиблений ваш батько чи ні.
ВІКТОР: Звісно що схиблений! Божевільний засранець!
АВА: «У пошуках втраченого часу»?
ВІКТОР: Прошу?
АВА: Що написано на обкладинці?
ВІКТОР: Отакої... «Жустина, або Горе від чеснот». Маркіз де Сад...
АВА: Чорт! (Знімає пов’язку з очей.)
ВІКТОР: А ви що собі думали? Понюхаєте — і вгадаєте назву? Бач, а ви стаєте не менш придуркуватою, ніж він! Але слухайте, ох і гидка ж ця книженція!
АВА: Гаразд, спробуймо ще раз. Візьміть одразу три. Будь-які. А цю відкладіть. А тепер дайте мені їх понюхати. У будь-якому порядку.
ВІКТОР: Якщо ви так хочете. Ось вам перша. Переходимо до другої? Ось так. А тепер третя...
АВА: Чекайте... дайте-но ще раз!
ВІКТОР: Ось, дівчинко моя!
АВА: Ні, це не та! Певно, це та, як ви сказали, гидка книженція!
ВІКТОР: Чорт, як вам це вдалося?!
АВА: Не знаю...
ВІКТОР: Вона ж ніби нічим таким не пахне... Слухайте, я вам навіть трохи заздрю: таточко буде вражений! Ось побачите! До речі, не хочу видатися неввічливим, і все ж — як у вас складаються стосунки з батьком? Із вашим батьком?