АВА: Але ж... (Віктор виходить. Заходить Тео. Ава ховає вогнестріл до кишені.)
ТЕО: Мадемуазель, ви вірите в Бога?
АВА: Прошу?
ТЕО: Питаю, чи вірите ви у Бога?
АВА: Коли як...
ТЕО: Одному студентові, який розводився про рай, німецький філософ Гегель відповів так: «Отже, для того, аби ви ходили за хворою матір’ю та нікого не отруїли, вас треба чимось підкупити?»
АВА: Влучно.
ТЕО: На землі — пекло, що ж потім? Невже нічого?! Неважко зрозуміти, чому більшість людей не вельми приваблює така перспектива.
АВА: Чого це ви раптом заговорили про Бога?
ТЕО: Роками мене мучило питання: чи має він запах... Пахощі Бога! Ніхто ніколи ні про що подібне не згадував, хіба кілька єретиків, що закінчили життя на вогнищі. Нюхаючи всі ці книжки, я казав собі, що рано чи пізно натраплю-таки на головний запах, запах-джерело всіх речей. Мені навіть спадало на думку, що Бога не можна звести до одного-єдиного аромату. Це має бути дух, яким повниться всесвіт. І в цьому разі тварини мали б бути побожнішими від нас — адже вони безпосередньо причетні до божественного своїм різким душком. Я шукав цей аромат усюди. Релігійні трактати мені не допомогли. Біблія відгонить апельсинами — уявляєте, апельсинами! Якщо точніше — злегка підпаленою апельсиновою шкуринкою. Не стали в нагоді мені й філософи. Кант пахне шоколадом із високим вмістом какао, Плотін — спітнілими пахвами, а от запах Ніцше я запам’ятав надовго! Адже саме через нього я підхопив кляту алергію! Через нього почав втрачати свій дар. Він не пахнув нічим. Його праці не мали жодного запаху. Даремно я цілими днями винюхував їх — нічого! Але я затявся і одного дня спересердя вдихнув надто сильно. У носі лопнула судина, і я став відчувати лише запах крові. Усі — геть усі, без винятку — книжки відгонили кров’ю. Спершу я думав, що це минеться. І справді — з часом мені полегшало. А потім з’явився цей клятий нежить — і я перестав відчувати запахи взагалі. Хитрющий Ніцше мене здолав... Але я знову завів про себе! Який я, напевно, нудний... А ось про вас я знаю так мало... Аво, сподіваюся, вас це не образить, але щоразу, як дивлюся на вас, думаю, що, якби мені знову трапилось кохання, то я хотів би, щоби в нього було ваше обличчя. Даруйте... це геть недоречно... (Помовчавши.) Книжка просто не здатна мені обриднути. Достатньо закрити її, поставити на місце — і вона нікого не зачіпатиме. Із живими інакше. Можливо, у вашій присутності я не нудитимусь. Аво, розкажіть мені про себе, будь ласка.
АВА: Не думаю, що я — цікава тема для розмови.
ТЕО: Та годі вам!.. Немає поганих тем для розмови, є невміння розповідати.
АВА: Що ж, ви самі цього захотіли. Що вам розповісти?
ТЕО: Усе.
АВА: У нас із вами, Тео, є дещо спільне. Ми — збирачі. У вас — книжки, у мене — мерці.
ТЕО: Щось не розумію...
АВА: Мало хто у моєму віці зазнає стільки втрат. Серйозно... Певно, у мене — рекорд. Часом я навіть картаюся запитанням: а чи не завинила я часом у чомусь? Скажімо, моє народження: мама хотіла лише двох дітей. Доньку вже мала — мою сестричку — і чекала на хлопчика. Хіба можна чекати чогось кращого? Та за кілька днів до народження він задушився пуповиною. Пологове відділення, напевно, — це те місце, де зосереджено найбільше щастя. Та уявіть мою матір, яка йде туди з великим круглим животом, добре знаючи, що життя там, усередині неї, немає. Сповнений радощів і втіхи світ раптом обертається на вельми похмуру місцину. Уявіть усмішки, якими вас зустрічають медсестри та інші матусі, які ще не знають — а може, і не дізнаються — про ваше лихо. Ці усмішки пропікають вас аж до серця — безжальніші за стилет! Словом, трьома роками пізніше на світ прийшла я. Той мрець, Тео, подарував мені своє життя, немов поступився місцем — розумієте? — сказавши: «Ну ж бо, ходи, в мене ж не стало мужності...» Я ніколи не могла позбутися думки про те, що він зробив це навмисне — з умислом обвив собі пуповиною шию. Смішно, еге ж, але це мені дошкуляло. І я розмовляю з ним, наче з янголом. Він став моїм першим мерцем... Потім пішли й інші, мов моделі на дефіле. Коли помер батько, мені було три... Аварія на дорозі. Така банальна і така трагічна. Три рядки у газеті. Наступним став син м’ясника — перший хлопчик, якого я бачила голим. Він захлинувся якось у ванній. Мені здавалося, що нас карав Бог. Потім бабуся. Я обожнювала її. Бабуся була для мене усім! Вона померла стоячи. Серцевий напад. Померла стоячи — так і зоставшися стояти. Вхопилася за спинку ліжка, знайшовши зручну опору для смерті. Дівчина, що зазвичай прибирала її кімнату в будинку для літніх людей, зайшла і привіталась, як і щоранку: «Доброго дня, мадам! То ви ще не вдягнені?» Уявіть її шок — вона ж розмовляла з небіжчицею! Потім настала черга мого найкращого друга з ліцею. Звали його Антуаном. Було йому п’ятнадцять, як і мені. Якоїсь суботи він подзвонив своїй матері, яка була за містом, сказав: «Слухай, мамо!» — і пустив собі кулю у скроню з батьківської рушниці. А я ж нічого не помічала... Гадаю, цей постріл і досі відлунює у вухах його матері. Певно, всіх я не перелічуватиму, та щоб ви розуміли: зникли всі, кого я любила. Тож, аби спинити цю кровотечу, я просто вирішила не любити нікого. Навіть власну матір. І це спрацювало — вона ще жива.