Не випадково сталося так, що сьогодні ми вживаємо одне і те саме слово, коли говоримо про того, хто в полоні у релігії, як і того, хто перебуваючи у шлюбі чи цивільному союзі, залишається послідовним і не йде шукати утіх на стороні: вірного. В обох випадках віра і вірність поєднуються порівну.
Окрім будинків із каменю і дерева ми ще живемо у хижах зі слів, які здригаються і світяться. Ми кажемо я люблю тебе — je t’aime, щоб зігрітися; ми кажемо помаранч — orange і відчуваємо його пальцями; кажемо дощить — il pleut, щоб із задоволенням залишитися всередині й згорнутися під світлом слова книжка — livre. (Livre, що походить від liber: живої частини кори дерева, а ще від свободи — liberté.)
Звісно, світ скрізь, речі існують, але ми завжди можемо їх змінити або змусити їх зникнути одним порухом пальця: говорячи я тебе вже не люблю — je ne t’aime plus. Або je crois — вірю.
Опісля того, як мене знайшов, Роберт пояснив, що дізнався про те, що зі мною сталося, завдяки божественному Провидінню. Я не сказав йому, що радше назвав би це випадковістю. Як часто буває, ми говоримо про одне й те саме, але по-різному, наче живемо у двох різних світах, які подібні тільки зовні. В усякому разі він був у Парижі, щоб зустрітися з університетським клерком і знайти кілька творів, щоб відвезти до бібліотеки Гори, де сподівався скопіювати деякі з них.
Він не знайшов нічого рідкісного чи цінного; вже протягом майже двох століть бібліотека і скрипторій абатства майже безлюдні. Цю важку роботу виконує всього кілька монахів, в одного з них тремтить рука, а в іншого зіниці так замилилися, що іноді він бачить одне слово замість іншого і, замість того, щоб копіювати мудрість древніх, винаходить нову дурість, яку накладає на папір для прийдешніх століть. Буває, що приїздять із деяких університетів чи віддалених монастирів, щоб попрацювати з творами, які зберігаються в Монт-Сент-Мішель і відомі своєю унікальністю чи відмінним виконанням, проте всі ті книжки було зроблено понад сто років тому. Все це він розказував мені уривками, вечір за вечором, коли ми закінчували наш перехід і сідали біля вогнища. Можливо, він хотів, щоб я знав, на що чекати, коли ми прийдемо, а може потребував переказати самому собі історію свого абатства.
Якось він мені зізнався:
— У мене іноді таке враження, що я інтендант пам’ятника, до якого йдуть помилуватися його руїнами, або хранитель звіринцю, в якому тільки й залишилося, що показувати пару зайців, десяток щурів, опудало лисиці і портрет василіска.
Я не знайшовся на відповідь.
Він розправив плечі і продовжив, наче намагався переконати мене:
— Та все ж бібліотека ще живе. Вона — наша пам’ять про все, без неї ми стали б схожими на дітей, що рухаються навпомацки в суцільній темряві.
Я кивав і мовчки погоджувався. Я сам був ледве живим. Мені хотілося лише спати.
У місті він ходив вулицями і розпитував про мене. Коли мав мене описувати, він говорив про шатена, тендітного, з блакитними очима, середнього зросту. Сказати правду, він так давно мене не бачив, що толком і не знав, який я з вигляду. Все ж, коли побачив п’яницю, який хитався у дверях, то каже, що одразу впізнав мене. І я теж його впізнав; та я думав, що марю, і замахав руками, щоб відігнати видіння. А потім перестав.
Ми рушили в дорогу того ж дня, йшли так майже тиждень і не перекинулися ані словом.
Якось увечері ми зробили привал в невеличкому готелі на краю дороги. Обідня зала була переповнена, і Роберт попросив, щоб нам принесли поїсти в кімнату на поверсі. Я сидів на ліжку здивований, яке воно м’яке. Роберт попросив перо і чорнило й почав строчити якісь листи. Вістря пера шурхотіло пергаментом як комаха. В кімнаті темнішало. Знадвору долинало іржання коней подорожніх, а ще хрипле кукурікання півня, який вітав настання вечора.
Нам принесли бульйон, хліб, смажену курку, омлет і тушковані овочі, які ми їли в тиші. У певний момент Роберт глянув на мене і сказав:
— Немає іншої таємниці, окрім як залишатися на ногах і продовжувати йти.
Я слухав ці слова, перебуваючи почасти в ступорі, обсмоктував кістку, а потім свої жирні пальці. Через вікно, в надвечір’ї, я бачив частину подвір’я, а далі за деревами — частину дороги, яка видиралася на пагорб і губилася в полях, що купалися в сутінках. Я схилив голову на бік, і булька у нерівному склі викривила гілки платана перед вікном, тонкі й чорні, як лапи павука. Стіни стайні почали коливатися аж до покрівлі, що саме мала б завалитися. Низько на небі Місяць став схожим на шматок зім’ятого краму. Від усього цього мене злегка знудило, хоча з’їли ми не так уже й багато. Я закрив очі, глибоко вдихнув, видихнув, і розплющив повіки. Усе дарма. Світ залишився там, де й був.