Із приходом ночі не чути нічого, окрім шепотіння хвиль і металічного співу жаб у темряві. Зовсім поряд, хоча й непомітне ні з дороги, ані з пляжу, знаходиться кладовище, на яке можна потрапити через дірку в огорожі: з десяток надгробків, хитких і стертих роками, що минули, пасажири судна, яке відпливло з Бостона в липні 1907 року і затонуло тут, недалеко від берега. Поміж них — Лідія Ґарвер, молода дівчина, яка поїхала до великого міста купити собі посаг на весілля, що мало відбутися незабаром, її привид і досі повертається на ці землі, що належали її родині.
Мій час раніше повністю належав мені і книжкам. Сьогодні ж кожна хвилина витрачена на читання чи писання, то хвилина, яку я не проводжу з моєю донею: писання відтепер супроводжується поспішністю й огидним почуттям провини. Це час, який в неї краду, якого не повернути, який треба було б присвятити їй, і який я ніколи вже не проведу з нею. Після її народження я ловлю себе на тому, що думаю в недоконаному виді й умовному способі, у формах, які свідчать про те, що речі сприймаються з міркувань відмінних від тих, коли висловлюються нормально: завтра непевне і сприймається як минуле, а вчора — як можливість, часто втрачена.
Вона спить. Потрібно було б скористатися нагодою, щоб писати. Та я лише гублюся в шумовинні хвиль. Мені хочеться витягтися на піску, залишатися так аж до ночі, дозволити відпливу віднести мене.
Величезне абатство почасти перенаселене. Його монахи, які дали обітницю мовчання і поселилися на скелі посеред моря, впродовж багатьох днів на місяць піддаються такому нашестю, що, здається, знаходишся на Подвір’ї чудес. І як і в місті, серед прочан, що стікаються на Гору, зустрічаються різні башибузуки, голота, дурисвіти і брехуни. І якщо зали для простих прочан ледве вистачало, щоб розмістити бідноту, яка прийшла молити архангела, то зала для гостей стояла порожньою щодругого дня: у багатих менше приводів молитися, або ж їм ліпше робити це спокійно вдома. Оці сонми, що прибувають і відбувають, створюють навколо Гори щось на кшталт другого моря, фантастичного, нуртуючого, шолудивого. Нутрощі абатства забиті людьми, та монахи намагаються не помічати цю масу, яка відволікає від молитви і споглядання. Мабуть, цілковита тиша можлива тільки посеред гамору.
В абата, який живе у Римі, призначені йому апартаменти залишаються майже весь час холодними і незаселеними. Роберт ними не користується. А від учора у просторих кімнатах перебуває один із двох вікаріїв, його гості та обслуга, які приїхали на півмісяця. Три останні дні надто метушаться на кухні, смажать поросят і марципани, до яких, як виявляється, той вікарій Тібо дуже ласий. Такий смак, як у дитини, мене здивував, та коли я вперше підійшов до нього, то зауважив, що від нього самого легенько віддає марципаном. Цей гарний чоловік, з дещо стомленими рисами, у розкішних одежах, чекав на нас біля вогню. Стіни кімнати, в якій ми знаходилися, невеликої за розміром, були прикрашені квітами лілей і кольоровими візерунками, які нагадували мініатюри з деяких манускриптів, що мені показував Роберт, наче абатство саме по собі було гігантською книжкою.
— Мосьйо, — сказав Роберт, коли ми увійшли, — це мій кузен, про якого я вам говорив.
Вікарій підвів очі від інкрустованої перламутром скриньки, яку саме роздивлявся, і здивувався, коли нас побачив. Він підняв руку у витончено байдужому жесті.
— Звісно, ваш кузен. — Він зробив майже непомітну паузу, перш ніж додати з упевненістю: — Антуан.
— Елуа, — обережно виправив Роберт.
— Елуа, так. — Потім, вирішивши не помічати мої речі зі слідами бруду і мою довгу бороду, але не без того, щоб кинути на одне й інше швидкий гострий погляд: — Мені казали, що ви відомий скульптор.
Роберт не дав мені часу відповісти.
— З усією повагою, Елуа художник, отче.
— Художник? Шкода. А нам так потрібен хтось, хто візьметься за наші бідні фризи. Та, — продовжив він, — ви вмієте користуватися пензлем, тож безсумнівно можете навчитися вправлятися і з молотком, правда?
Я вклонився, не кажучи й слова.
А потім, вирішивши, мабуть, що ввічливості цілком достатньо, він почав розпитувати Роберта про його подорож. Той коротко доповів, випускаючи більшість наших неприємних пригод і особливо ту ніч, коли нас обох ледве не вбили.
— І що ви нам привезли? — поцікавився він насамкінець.
Його тон мені нагадав тон сеньйора, у якого батько Роберта був інтендантом, коли він допитувався у кухаря, що той знайшов на ринку.