— Я чув про неї історії, які не варто повторювати тут, у місці споглядання і молитви.
Це не спантеличило брата Адельфа, тож він провадив далі:
— Вона проростає під ногами повішеного, п’є його сíм’я; що у неї самої дві руки й дві ноги, що ця рослина подібна до людини.
— Або людина подібна до рослини, — відповів брат Клемент. — Що саме по собі — ще більший абсурд.
Далі вони покрокували мовчки. Адельф зупинявся час від часу, щоб скуйовдити кущ і вдихнути його запах чи зірвати листок і задумливо його жувати. Зі своєї схованки з’явився кіт і слідував за ними на відстані, зупинявся, коли зупинялися вони, наче він теж таємно слідкував за їхньою розмовою.
Упродовж певного часу мені їх не було видно. Бджола крутилася біля мене і дзижчала, я ж намагався її прогнати, але так, щоб не дуже шуміти і рухатися, бо боявся видати свою присутність в тому разі, коли вони повернуться. За кілька хвилин вони знову пройшли алеєю поряд зі мною, не вгледівши мене. Я нашорошив вуха, спостерігаючи за бджолою, яка сіла на мою ступню.
— Оце пастернак, — проказав тихо брат Адельф, показуючи на пучок рослин у плетеному кошику брата Клемента. Потім вказав на два корені, покладені інакше, але не торкаючись до них: — Але не ці.
— Ні, підтвердив Клемент.
— Ви знаєте, що це?
— Так.
— Їх виростили ви?
— Так.
— Чи може хтось викопати їх ненароком?
— Ні. Тільки я маю доступ до цієї частини саду трав, і я єдиний, хто збирає рослини.
Гість уважно вивчав їх, перш ніж сказати:
— Я не відкрию для вас таємниці, що болиголов вважають одним із найнебезпечніших. Його використали, щоб умертвити Сократа.
Я напружився. Я не знав того Сократа, але болиголов, — про нього я вже наслухався.
— Проте його застосовують і для лікування деяких злоякісних пухлин, — відповів Клемент.
— Звісно, як припарки, для жінок із інфекцією грудей. Ви ховаєте десь тут жінку, брате Клементе?
Той дещо сумно усміхнувся.
— Його використовують не тільки для жінок.
— Ви хворий? А чи один із братів?
Клемент не відповів, однак опустив очі додолу. Я зробив так само. По землі ривками біг хрущ, захищений сміховинною оболонкою. Комаха і її панцир були не більшими за дюйм.
У день, коли я вдруге відвідала Гору, років зо п’ять тому, після екскурсії по доступних для туристів залах, ми даремно шукали дорогу, що веде до сходів на зубчату стіну, щоб побачити те, що було наразі недоступним для відвідувачів. Я пригадала, що вибиралася туди підлітком, між підпорними арками, і роздивлялася дахи й затоку внизу, голова дещо паморочилася, але не через висоту, а від можливості бачити вперше світ під абсолютно відмінним кутом.
Того дня ми зупинилися в трояндовому саду поруч із тихим кладовищем, на якому поховані селяни. Він став одним коліном на землю, дістав із торбинки надзвичайно гарну старовинну каблучку, яку й одягнув мені на палець. Це мало стати найвизначнішою подією цього дня (цієї поїздки, цього року), та мені дещо детальніше згадується сніданок, що ми мали за кілька годин до того в кімнаті одного старого кам’яного будинку з видом на море, в Канкалі. Вілла була порожньою, тацю тишком поставили біля наших дверей. Там були круасани і масло з нормандською печаткою, повидло, помаранчевий фреш, тонкий млинець, йогурт у невеличкому скляному горщечку, для мене — чай, приправлений бергамотом, а для нього — кава з молоком. Крізь відчинене вікно було видно бірюзове море, як у тропіках, а вдалині, на горизонті, воно світлішало, силует Гори здіймався посеред води.
Це абатство, очевидно, вже не таке, як тисячу років тому. Але що відчували в цих стінах року божого 1015 чи 1515? А що відчували поза цими стінами? Я вже давно боюся, що не зможу написати книжку, дія якої відбувається в епоху, коли ще не знали картоплі. І це не метафора; я не хотіла казати світ, в якому Америки ще не існувало, а дійсно світ, в якому поки ще не куштували жодної картоплини.
Вони жили на планеті у центрі небесного склепіння, навколо якої оберталися Сонце і Місяць, у світі, створеному за сім днів і організованому за волею Божою. На цій планеті був один величезний континент. Чума навідувалася раз на кілька десятиліть, проказа і війна вирували у проміжках. Небагато було тих, хто вже бачив книжку, а ще менше таких, хто міг би її розшифрувати. Відьми злягалися з нечестивим і отруювали джерельну воду. Лікувалися свинцевим порошком, який кілька магів уміли перетворювати на золото.